Розділ 11. Ціна прощення

​Коридори приватної клініки пахли антисептиком і надією. Я майже бігла, ігноруючи стукіт своїх підборів по глянцевій плитці. Адріан ішов на крок позаду. Я відчувала його вагання — він, людина, що не боялася мільярдних ризиків, зараз помітно нервував перед зустріччю зі старим хворим чоловіком.

​Я зупинилася біля палати №302. Мої руки тремтіли.

— Ти не зобов’язаний заходити зараз, — прошепотіла я, повернувшись до нього. — Я можу спершу поговорити з ним сама.

— Ні, Алісо, — Адріан м'яко взяв мене за лікоть. — Я занадто довго ховався за паперами та адвокатами. Я маю подивитися йому в очі.

​Ми зайшли. Тато сидів на ліжку, блідий, але з живим блиском у погляді. Коли він побачив мене, його обличчя розквітло посмішкою, від якої в мене защеміло в грудях.

— Анечко... донечко... — його голос був слабким, але таким рідним.

Я припала до його рук, не стримуючи сліз.

— Тату, ти повернувся! Лікарі кажуть, що це диво.

— Диво має ім’я, — він повільно перевів погляд на чоловіка, що стояв у тіні біля дверей. — Я знаю, хто оплачував мої операції всі ці роки. Я знаю, хто не дав нам опинитися на вулиці.

​Я зробив крок на світло. Віктор Демидов дивився на мене — не з ненавистю, якої я чекав, а з якоюсь глибокою, виснажливою мудрістю.

— Пане Демидов, — я схилив голову. — Я Адріан Воронцов. Людина, яка забрала у вас справу всього життя через власну сліпоту. Я прийшов не просити прощення, бо знаю, що це неможливо. Я прийшов повернути те, що належить вам.

​Я виклав на край ліжка документи: право власності на завод і виписку з трастового рахунку.

— Тут усе. З відсотками за три роки. Савченко вже за ґратами.

​Віктор довго мовчав, розглядаючи папери, а потім знову подивився на мене, а тоді на Алісу, яка міцно тримала мою руку.

— Ти кохаєш його, Алю? — запитав він тихо.

Аліса завагалася лише на секунду, а потім впевнено кивнула:

— Більше за життя, тату. Він врятував не тільки твій бізнес. Він врятував мене від самої себе.

​Віктор важко зітхнув і заплющив очі.

— Гроші... це просто папір, Адріане. Ви повернули мені доньку, яка знову вірить людям. Це дорожче за будь-який завод. Я не можу забути минуле, але я не хочу тягнути його в майбутнє моєї дитини. Якщо вона обрала вас — я приймаю цей вибір.

​Я відчув, як з моїх плечей нарешті впав камінь, що тиснув три роки.

​Ми вийшли з лікарні, коли сонце вже сідало за горизонт. Вечірнє повітря було прохолодним, і я мимоволі здригнулася. Адріан миттєво зняв свій піджак і накинув мені на плечі.

​— Він пробачив нас, — прошепотіла я, притуляючись до нього.

— Він дав нам шанс, — виправив Адріан, обіймаючи мене. — І я його не змарную.

​Ми вже збиралися сісти в машину, як мій телефон пікнув. Це було повідомлення від невідомого номера. Я відкрила його і відчула, як серце пропускає удар.

​На фото була Софійка, яка гралася в саду пентхаусу, а за парканом стояла жінка в чорних окулярах — Вікторія.

Текст знизу свідчив: «Ти думала, що виграла в суді? Суд — це лише папери. Справжня війна за дитину тільки починається. Чекайте на вечірні новини».

​Я показала екран Адріану. Його обличчя знову перетворилося на непроникну маску.

— Вона не заспокоїться, доки не зруйнує нас, — прошепотіла я.

— Вона намагається бити по репутації, — Адріан завів двигун. — Але вона не врахувала одного: я більше не боюся правди. Ми випередимо її.