Розділ 10 . Право на правду

Аліса: 

​Скляні двері суду відчинилися з глухим звуком, який відлунював у моїх скронях. Я стискала ремінець сумки так сильно, що пальці заніміли. Сьогодні мав вирішитися не просто юридичний спір — сьогодні мала повернутися честь мого батька.

​Адріан ішов поруч. На ньому був темно-сірий костюм, який робив його схожим на нещадну стихію. Він не дивився на репортерів, не зважав на спалахи камер. Його рука владно лягла на мою талію, притягуючи ближче.

— Дихай, Алісо. Ти не сама, — прошепотів він так низько, що почула лише я.

​В залі засідань було холодно. Савченко вже сидів на лаві підсудних. Його колись пихате обличчя зараз нагадувало здуту кульку. Він уникав мого погляду, гарячково шепочучись із адвокатом.

​Коли мене викликали як свідка, я відчула, як підкошуються коліна. Але я глянула в бік Адріана. Він сидів у першому ряду, схрестивши руки на грудях, і його впевнений погляд став моїм якорем.

​Адріан: 

​Я спостерігав за Алісою. Вона виглядала такою тендітною на цій високій трибуні, але її голос не здригнувся ні разу. Вона розповідала про те, як її батька вигнали з власного заводу, як він хворів, як вони втратили все. Кожне її слово було як цвях у труну кар’єри Савченка.

​— Пане Воронцов, — викликав мене суддя. — Ви стверджуєте, що володієте доказами прямої фальсифікації документів?

​Я підвівся. У залі запала така тиша, що було чути, як працює старий годинник на стіні.

— Так, ваша честь. Ось оригінали накладних і запис розмови, де пан Савченко обговорює відкат за продаж заводу Демидова.

​Я виклав на стіл теку, яку збирав по крихтах ці три роки. Я бачив, як адвокат Савченка зблід. Це був мат у три ходи.

​— Ви знали про це під час угоди? — запитав адвокат сторони захисту, намагаючись загнати мене в кут.

— Ні. Я дізнався про це пізніше. І замість того, щоб просто замовкнути, я вирішив виправити помилку. Всі кошти від прибутку заводу за ці три роки були перераховані на трастовий рахунок на ім’я Віктора Демидова.

​В залі пронісся гул. Аліса різко обернулася до мене, її очі розширилися від подиву. Вона не знала про гроші. Вона думала, що я просто допоміг з лікуванням.

​Аліса : 

​Гроші... Всі ці мільйони, які він міг залишити собі, він збирав для мого тата. Весь цей час він готував не просто виправдання, а справжнє повернення життя моїй сім’ї.

​— Вирок буде оголошено через годину, — промовив суддя.

​Ми вийшли в пустий коридор. Я притулилася до стіни, намагаючись вгамувати серцебиття.

— Адріане... навіщо? Трастовий рахунок... це ж величезні суми. Ви не були зобов’язані.

​Він підійшов до мене, блокуючи вихід руками, і заглянув прямо в душу.

— Я був зобов’язаний собі, Алісо. Я не хотів бути людиною, яка будує свою імперію на руїнах чужих життів. А тепер... — він обережно торкнувся мого підборіддя. — Тепер я хочу бути людиною, яку ти зможеш покохати без тіні минулого між нами.

​— Я вже кохаю тебе, дурний ти мільярдер, — прошепотіла я, ігноруючи камери за скляними дверима. — І мені не потрібні рахунки. Мені потрібен ти.

​Він не встиг відповісти, бо мій телефон задзвонив. Це була лікарня, де лежав тато.

— Алісо Демидова? Ваш батько прийшов до тями. Він кличе вас.

​Я зронила телефон, і Адріан підхопив його в повітрі. Його очі засвітилися радістю.

— Їдемо. Твій батько має дізнатися, що він знову власник своєї долі. І що в нього з’явився зять, який не дасть його доньку в образу нікому.