Розділ 8 . Крижаний шторм

​Дорога до пентхаусу здавалася вічністю. Адріан вів машину так, ніби ми злітали, його руки на кермі побіліли від напруги. Я бачила, як на його скроні пульсує жилка — ознака того, що він на межі.

​Коли ми влетіли в хол, двері ліфта ще не встигли зачинитися, а я вже бігла до дитячої. Те, що я побачила, змусило мою кров закипіти. Софійка сиділа на підлозі, розмазуючи сльози по щоках, а Вікторія роздратовано кидала її улюблених ляльок у валізу.

​— Що ти робиш?! — мій голос пролунав як постріл.

Вікторія повільно розвернулася. Її обличчя було ідеальним, але в очах не було ні краплі любові.

— О, нянька повернулася. Збирай речі, дитинко. Софія їде зі мною. Мені набридло чекати, поки Адріан розщедриться на мої рахунки. Тепер він платитиме за кожен день розлуки з донькою.

​— Вона не річ і не розмінна монета! — я зробила крок вперед, закриваючи собою дитину. — Ти не маєш права забирати її просто так.

— Права? — Вікторія засміялася, і цей звук був схожий на скрегіт металу. — Я її мати. А ти — ніхто. Дівчина з вулиці, яка залізла в ліжко до мого колишнього чоловіка.

​Я стояв у дверях і слухав. Кожне слово Вікторії було отрутою. Але те, що зробила Аліса далі, змусило мене завмерти.

​Вона не злякалася. Вона не відступила. Вона пригорнула Софію до себе і подивилася на Вікторію з такою силою, якої я не бачив навіть у найвпливовіших бізнесменів.

— Ти не мати, Вікторіє, — тихо, але чітко сказала Аліса. — Мати знає, що Софія боїться темряви. Мати знає, що вона не їсть броколі й обожнює казки про драконів. А ти знаєш тільки номер свого банківського рахунку. Ти не забереш її. Тільки через мій труп.

​Вікторія замахнулася, щоб вдарити Алісу, але я перехопив її руку в повітрі.

— Досить, — мій голос змусив скло у вікнах затремтіти. — Ти програла, Вікторіє. Савченко вже дає свідчення. Твої махінації з підробкою підписів Демидова та крадіжкою грошей із фонду Софії — все це вже в поліції.

​Обличчя Вікторії зблідло. Вона смикнула руку, але я тримав міцно.

— Ти не отримаєш ні копійки. І доньку ти більше не побачиш. Охорона вже чекає внизу, щоб вивести тебе з цього будинку назавжди.

​— Ти пошкодуєш про це! — крикнула вона, вибігаючи з кімнати.

​Коли двері зачинилися, в кімнаті запала тиша. Софія схлипувала, вчепившись у мою сукню. Я опустилася на коліна і міцно обняла її, відчуваючи, як тремтять мої власні руки.

— Все добре, сонечко. Все скінчилося. Вона більше не прийде.

​Я відчула, як Адріан опустився поруч. Його велика долоня лягла мені на плече. Я підняла на нього очі — в них більше не було льоду. Тільки безмежна вдячність і щось таке, від чого моє серце зробило сальто.

​— Ти захистила її, — прошепотів він. — Навіть коли я мовчав.

— Я не могла інакше.

— Я знаю. Тепер я це знаю напевно.

​Він підняв нас обох із підлоги. Софія вже майже заспокоїлася, тримаючи нас за руки.

— Тату, Аля залишиться з нами? Назавжди? — запитала вона, дивлячись на нас своїми величезними очима.

​Адріан подивився на мене. У його погляді був виклик і благання водночас.

— Це залежить від Аліси, — сказав він. — Але я зроблю все, щоб вона ніколи не захотіла піти.

​Ми стояли в центрі дитячої кімнати — мільярдер, якого вважали бездушним, і дівчина, яка прийшла за помстою, а знайшла сім'ю.