Розділ 5 . Танці на склі

​Ніч після нашої сварки в кабінеті була найдовшою в моєму житті. Я лежала в гостьовій спальні, дивлячись на вогні нічного міста за панорамним вікном, і відчувала себе пташкою в золотій клітці. Адріан не вигнав мене, але його погляд став ще гострішим, ніж раніше. Тепер я була не просто нянькою — я була підозрюваною.

​Раптом я почула тихий плач із дитячої кімнати. Я миттєво підхопилася.

Софія металася на ліжку, її личко було мокрим від сліз.

— Мамо... не йди... мамо! — шепотіла вона крізь сон.

​Я присіла поруч, гладячи її по голові й нашіптуючи заспокійливі слова, аж поки вона не затихла. Але коли я повернулася, щоб піти до себе, я мало не врізалася в Адріана. Він стояв у дверях, спершись на одвірок. На ньому були лише домашні штани, і в напівтемряві його торс здавався висіченим із каменю.

​— Вона часто бачить такі сни, — тихо сказав він. У його голосі не було колишньої сталі — лише втома.

— Це тому, що їй не вистачає впевненості, що її не кинуть знову, — я подивилася йому прямо в очі. — Ви можете купити їй увесь світ, Адріане, але не можете купити відчуття безпеки.

​Він мовчав, і ця тиша була такою густою, що її можна було різати ножем. Потім він зробив крок до мене.

— Чому ви не пішли, коли я сказав? Ви ж отримали те, що хотіли — доступ до будинку. Чому продовжуєте піклуватися про неї?

— Бо вона не «доступ», Адріане. Вона дитина. І вона ні в чому не винна. Навіть якщо ви вважаєте, що я ваш ворог, я ніколи не зроблю їй боляче.

​Я дивлюся на цю дівчину і не розумію, як у ній поєднується така крихкість і така неймовірна сила. Вона стоїть переді мною босоніж, у простій піжамі, і каже мені в обличчя речі, які ніхто не наважувався сказати роками.

​Я провів усю ніч, вивчаючи справу її батька. І те, що я знайшов у закритих архівах, мені не сподобалося. Мій колишній партнер по бізнесу, якого я звільнив за махінації, справді підробив підписи Демидова. Я поглинув компанію, думаючи, що рятую активи, а насправді — став інструментом у чиїйсь брудній грі.

​Аліса не винна. Її батько не винний. І від усвідомлення цього всередині все перевертається.

​— Алісо... — я простягаю руку і торкаюся пасма її волосся. Вона здригається, але не відступає. — Я перевірив дані. Ваш батько... я помилявся щодо нього.

​Її очі розширюються. У них з’являється надія, яка б’є мене сильніше за будь-який гнів.

— Ви... ви серйозно? Ви допоможете очистити його ім’я?

— Я зроблю все, щоб винний сів за грати, — обіцяю я, і це не просто слова. Це борг, який я тепер маю перед цією дівчиною.

​Я бачу, як вона видихає, ніби з її плечей зняли величезний камінь. Сльози полегшення котяться по її щоках. Я не встигаю подумати — я просто притягую її до себе, обіймаючи. Вона така маленька порівняно зі мною, але в моїх руках вона здається ідеальним пазлом, якого не вистачало моєму життю.

​— Дякую... дякую вам, — шепоче вона в мої груди.

Я піднімаю її обличчя за підборіддя. Наші погляди зустрічаються. Ненависть пішла, залишивши замість себе щось набагато небезпечніше. Щось, що здатне зруйнувати всі мої стіни.

​Я схиляюся і торкаюся своїми губами її губ. Це не той поцілунок, який буває в кіно. Він гіркий від сліз, але солодкий від обіцянок. Це вибух, який стирає межі між босом і підлеглою, між ворогом і союзником.

​Я знаю, що зранку я можу знову стати холодним Воронцовим. Але зараз, у цій нічній тиші, я просто чоловік, який вперше за довгий час відчув себе живим.

​— Залишайся зі мною, — хрипко шепочу я їй прямо в губи. — Не як нянька. А як та, хто допоможе мені знову стати людиною.

​Його слова звучать як наказ, але в них стільки прохання, що я не можу чинити опір. Я знаю, що попереду ще Вікторія з її інтригами, суди за ім’я батька і довгий шлях до довіри.

​Але зараз, відчуваючи його сильні руки на своїй талії, я розумію: моя помста перетворилася на щось зовсім інше. Моя пастка спрацювала, але в неї потрапила я сама. І, здається, я зовсім не хочу з неї вибиратися.