Розділ 4 . Тріщини в броні

​Вечір з піцою на підлозі здавався якимось сном. Але ранок швидко повернув мене до реальності. Адріан знову зачинився у своєму кабінеті, ставши тією самою людиною-скалою, якою він був у перший день нашого знайомства.

​Софія розкладала своїх ляльок на дивані, час від часу поглядаючи на двері батька.

— Алісо, а тато знову став букою? — прошепотіла вона, притискаючи зайця до себе.

— Він просто дуже багато працює, сонечко. Давай ми з тобою приготуємо йому сюрприз?

​Ми вирішили спекти справжній домашній пиріг. Пентхаус заповнився ароматом кориці та яблук — запахом, який абсолютно не пасував до цього холодного інтер'єру з металу та скла. Я відчувала себе якоюсь диверсанткою, що намагається захопити фортецю за допомогою цукрової пудри.

​Коли пиріг був готовий, я набралася хоробрості й постукала в двері кабінету.

— Пане Воронцов? У нас перерва на чай.

​Він навіть не підняв голови від паперів.

— Я зайнятий, Алісо. У мене через двадцять хвилин відеозв’язок із Лондоном.

— Лондон почекає п’ять хвилин. Софія дуже старалася, — я поставила тарілку з гарячим шматочком прямо поверх його фінансового звіту.

​Адріан нарешті завмер. Він подивився на пиріг, потім на мене. У його погляді було стільки напруги, ніби я принесла йому не десерт, а бомбу. Його очі знову затрималися на моєму обличчі довше, ніж вимагала пристойність. Борошно на моєму носі, розхристане волосся... я виглядала як повна протилежність його колишній дружині. І, здається, це його лякало.

Адріан : 

​Я ненавиджу цей запах. Запах кориці. Він пахне затишком, домом і всім тим, що я заборонив собі відчувати п’ять років тому, коли Вікторія пішла, залишивши мені лише порожнечу і рахунки на мільйони.

​Аліса стоїть переді мною, і вона — справжня катастрофа для моєї самодисципліни. Вона не боїться мого гніву, вона сперечається зі мною, і вона... вона змушує Софію сміятися так, як я ніколи не міг.

​— Ви занадто нахабна для асистента, — кажу я, намагаючись повернути своєму голосу звичну сталеву нотку. Але рука сама тягнеться до тарілки.

— А ви занадто самотній для мільярдера, — відрізає вона і виходить, навіть не дочекавшись моєї відповіді.

​Я кусаю пиріг. Він солодкий. Справжній. Як і вона.

Раптом мій телефон вібрує. Це повідомлення від служби безпеки. Вони знайшли те, що я просив. Я відкриваю файл і відчуваю, як у грудях стає тісно.

​«Аліса Демидова. Донька Віктора Демидова, колишнього власника заводу, який я поглинув три роки тому».

​Так ось навіщо вона тут. Вона не просто нянька. Вона прийшла за помстою. Вона прийшла, щоб знайти докази проти мене.

Всередині все вибухає. Я відчуваю таку лють, якої не знав роками. І найгірше те, що ця лють змішана з болем. Бо ще хвилину тому я думав, що нарешті знайшов людину, якій не потрібні мої гроші.

​Я встаю і ривком відчиняю двері кабінету.

— Алісо! В кабінет. Зараз же! — мій рик змушує навіть Софію здригнутися.

Аліса : 

​Я ніколи не бачила його таким. Його очі потемніли, ставши майже чорними від гніву. Коли я зайшла, він просто кинув планшет на стіл.

— Гарна легенда, Алісо. Чи мені краще називати вас пані Демидова?

​Моє серце впало кудись у п’яти. Він дізнався. Все-таки дізнався.

— Адріане, я можу пояснити...

— Що пояснити? Як ви втиралися в довіру до моєї доньки, щоб отримати доступ до моїх файлів? Як ви малювали з нею картини, поки в голові розраховували план помсти за батька?

​Він підійшов до мене впритул. Я відчувала жар, що виходив від його тіла. Він схопив мене за плечі, і я побачила в його очах не лише гнів, а й глибоку образу.

— Я хотіла правди! — крикнула я, не стримуючи сліз. — Мій батько втратив усе не через бізнес, а через підставу! І я думала, що це ви... але тепер я бачу, що ви інший...

​— Ви звільнені, — прошипів він прямо мені в губи. — Забирайте речі. Софії я скажу, що ви просто пішли.

— Ви не зможете їй брехати вічно, — я вирвалася з його рук. — І ви не зможете втекти від того, що сталося між нами сьогодні на тому килимі.

​Я вибігла з кабінету, але в коридорі наштовхнулася на Софію. Вона стояла з малюнком у руках, на якому були зображені ми троє: вона, я і тато.

— Аля, ти йдеш? — її губи затремтіли.

​Я подивилася на Адріана, який вийшов слідом за мною. Він застиг, дивлячись на доньку, яка ось-ось розплачеться. Весь його гнів раптом зіткнувся з дитячим болем.

​— Вона нікуди не йде, Софійко, — раптом сказав він голосом, у якому я почула боротьбу з самим собою. — Вона просто... забула дещо в кабінеті. Іди в свою кімнату, ми скоро прийдемо.

​Коли дитина пішла, він знову повернувся до мене. Його обличчя було всього в кількох сантиметрах від мого.

— Ви залишаєтеся. Але не як асистент. Я буду стежити за кожним вашим кроком, Алісо. Ви будете жити тут, під моїм наглядом. Поки я не з’ясую, хто ви насправді: мій ворог чи...

​Він не договорив. Його рука несподівано торкнулася моєї щоки, витираючи сльозу. Це був жест такої ніжності, що в мене перехопило подих.

— Не змушуйте мене шкодувати про це рішення, — прошепотів він, і я зрозуміла, що наша справжня історія тільки починається.