Розділ 3 . Тіні минулого

Аліса : 

Робота над звітом у кабінеті Адріана була схожа на прогулянку по мінному полю. Кожен мій рух супроводжувався його важким поглядом. Я вже встигла перевдягнутися в строгу блузу, але відчуття його пальців, що майже торкнулися моєї щоки вранці, все ще пекло шкіру.

​— Ось дані по азійському ринку, — я поклала теку на стіл. — Софія зараз малює в ігровій, вона обіцяла бути тихою.

— Добре. Можете бути вільні до обіду, — кивнув він, навіть не глянувши на мене.

​Але піти я не встигла. Двері кабінету розчинилися без стуку, і в кімнату влетів аромат дорогих парфумів — солодких, нудотних, як перестиглий персик.

​— Адріане, любий! Ти зовсім не відповідаєш на дзвінки! — пролунав високий, добре поставлений голос.

​На порозі стояла жінка, яка виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки глянцю. Світле волосся, ідеальна укладка, сукня, що коштувала більше, ніж мій автомобіль. Це була Вікторія. Мама Софії.

​Адріан помітно напружився. Його пальці сильніше стиснули ручку.

— Вікторіє. Я не чекав тебе раніше наступного місяця. Хіба твій тур по Європі вже закінчився?

— Ой, там стало нудно, — вона недбало махнула рукою і нарешті помітила мене. Її очі, холодні й оцінюючі, пройшлися по моїй постаті. — А це хто? Нова прибиральниця? Чи... чергова «дуже важлива» помічниця?

​— Це Аліса, мій особистий асистент і людина, яка зараз опікується Софією, — голос Адріана став ще холоднішим.

— Нянька? — Вікторія пирхнула, підходячи до столу. — Сподіваюся, ти перевірив її документи. Знаєш, зараз так важко знайти пристойний персонал.

​Я відчула, як всередині закипає гнів. Я бачила, як Софія плакала ввечері, згадуючи маму, а ця жінка навіть не запитала, як її донька.

— Софія в сусідній кімнаті, пані Воронцова. Вона була б дуже рада вас бачити, — сказала я, намагаючись тримати голос рівним.

​Вікторія скривилася, ніби я запропонувала їй щось неприємне.

— Потім, люба. Зараз у нас з Адріаном дорослі справи. Йди, пограйся з дитиною.

​Я подивилася на Адріана, чекаючи, що він заступиться за мене або за доньку. Але він мовчав. Його обличчя знову перетворилося на непроникну маску.

— Йдіть, Алісо, — тихо сказав він.

​Я вийшла, відчуваючи гіркий присмак розчарування. Але щойно двері зачинилися, я почула уривок їхньої розмови:

— Мені потрібні гроші, Адріане. Тієї суми, що ти перерахував, недостатньо для мого нового проекту...

— Софія — це не проект, Вікторіє. Це дитина.

​Я зупинилася. Значить, він все ж таки розуміє?

​Вечір видався ще важчим. Вікторія поїхала так само швидко, як і з'явилася, навіть не зайшовши до Софії. Дівчинка сиділа на дивані, обнявши свого зайця, і мовчки дивилася в одну точку.

​Коли Адріан вийшов з кабінету, він виглядав виснаженим. Він підійшов до вітальні й зупинився, дивлячись на доньку. Я стояла поруч, готуючи чай.

​— Вона бачила її? — запитав він пошепки.

— Ні. Пані Вікторія сказала, що у неї немає часу, — я не збиралася пом'якшувати правду.

​Адріан стиснув кулаки. Він підійшов до Софії і, на моє здивування, присів перед нею на одне коліно.

— Софійко... — почав він, але голос зрадницьки здригнувся. — Хочеш... хочеш ми замовимо піцу? Величезну. З подвійним сиром.

​Дівчинка підняла голову, і в її очах з'явилася маленька іскорка.

— І ми будемо їсти її прямо тут? На килимі?

— Прямо тут, — підтвердив він, а потім підняв погляд на мене. — Алісо, ви теж. Це наказ боса.

​У ту ніч ми сиділи на дорогому килимі в пентхаусі мільярдера, їли піцу з коробок, і я вперше побачила, як Адріан сміється з того, що Софія випадково капнула соусом йому на сорочку.

​— Ви звільнені, — пожартував він, витираючи пляму.

— Знову? — засміялася я. — Ви вже третій раз за день мене звільняєте.

— Цього разу — лише з посади офіційного асистента на сьогоднішній вечір, — його голос став низьким і теплим. Він дивився на мене так, ніби Вікторії ніколи не існувало. Ніби в цьому світі були лише ми троє.