Розділ 1 . Лід і полум'я

Аліса : 

Кабінет на сорок другому поверсі нагадував крижану печеру. Скляні стіни, мінімум меблів і людина, чиє серце, здавалося, було зроблено з того ж металу, що й його дорогий годинник.

​— Ви запізнилися на тридцять секунд, Алісо, — Адріан не підняв очей від монітора. Його голос був рівним, як лінія горизонту, і таким же недосяжним.

— Вибачте, пане Воронцов. У ліфті виникла затримка... — я намагалася вгамувати серцебиття, стискаючи ручку сумки.

— Мене не цікавлять виправдання. Мене цікавить результат.

​Він нарешті підвів голову. Очі Адріана були кольору грозового неба — темні, глибокі й абсолютно нечитабельні. Він дивився на мене так, ніби я була випадковою плямою на його ідеальному столі.

​— Сьогодні ввечері прилітає Софія. Моя донька, — він вимовив це слово так, ніби йшлося про нову поставку сировини. — Гувернантка звільнилася. Ви будете займатися нею, поки я не знайду заміну.

— Я? Але я ваш особистий асистент, а не няня! — моє обурення спалахнуло миттєво.

— Тепер ви — і те, і інше. Або ви погоджуєтеся, або ваш контракт анулюється прямо зараз. Вибір за вами.

​Він знав, що я не піду. Мені занадто потрібна була ця робота, щоб дізнатися правду про минуле моєї сім'ї, до якого Воронцов мав безпосереднє відношення.

​Вечір зустрів мене в аеропорту. Маленька дівчинка з величезними сумними очима і рожевим наплічником виглядала такою самотньою серед натовпу.

— Ти Софійка? — присіла я біля неї.

— А тато не приїхав? — прошепотіла вона, міцно притискаючи до себе плюшевого зайця.

​Моє серце стиснулося. Як можна бути таким суворим до власної дитини?

​Коли ми повернулися до його пентхаусу, Адріан навіть не вийшов з кабінету. Він продовжував працювати, ігноруючи все навколо.

— Він завжди такий? — запитала Софія, розглядаючи холодні стіни будинку.

— Твій тато просто дуже зайнятий, — збрехала я, хоча всередині мене все палало від гніву на цього чоловіка.

​Я вирішила: досить. Якщо він хоче, щоб я була нянею, я покажу йому, що таке справжнє життя. Я нагодувала Софію, ми почали малювати фарбами прямо на великому столі у вітальні. Коли через годину двері кабінету відчинилися, Адріан завмер.

​— Що тут відбувається? — проричав він, дивлячись на яскраві плями фарби на білому мармурі.

— Ми творимо, — спокійно відповіла я, не відводячи погляду. — Якщо ви не здатні дати дитині тепло, то не заважайте це робити мені.

— Ви звільнені, — прошипів він, підходячи ближче. Його обличчя було за міліметр від мого. Я відчувала запах його парфуму — суміш кедра та дорогого тютюну.

— Тоді поясніть доньці, чому її єдина подруга йде геть через ваші істерики.

​Він замовк. Його погляд перемістився на Софію, яка зі страхом дивилася на нас. У цю мить між нами пробігла електрика. Це вже не була просто суперечка боса і підлеглої. Це була війна. Війна, яку я не збиралася програвати.

​— Добре, — нарешті вичавив він. — Але якщо я побачу бодай одну краплю фарби на моїх документах — ви пошкодуєте, що народилися.

— Домовилися, пане Бука, — усміхнулася я, знаючи, що це лише початок.