Остання чашка еспресо за сьогодні. Мої пальці вже майже не відчували гарячої кераміки, а спина ніби перетворилася на застиглий бетон. Я подивилася на годинник — за північ.
— Кітті! Ти чому ще не помила кавомашину?! — прогримів голос пана Бруно, мого боса.
Він вилетів зі свого кабінету, червоний від гніву, розмахуючи якимись чеками. Пан Бруно був людиною, яка отримувала задоволення від того, що псувала життя іншим. Для нього я була не людиною, а просто безкоштовним додатком до касового апарату.
— Я якраз збиралася, пане Бруно. Залишився останній клієнт... — тихо відповіла я, намагаючись не дивитися йому в очі.
— Мене не обходить! Якщо через п'ять хвилин зал не буде сяяти, я вирахую з твоєї зарплати за «повільність». І не думай про вихідні — завтра виходиш у дві зміни. Нам треба відбити збитки!
Я зціпила зуби. Збитки? Він щойно купив собі новий дорогий годинник, поки я рахувала кожну копійку, щоб оплатити оренду крихітної кімнати. Але я промовчала. У мене не було вибору.
Діставши телефон, я на секунду відкрила свою улюблену гру — «Трон зі скляних сліз». Це був мій єдиний спосіб втекти від реальності. На екрані сяяла Еліс — прекрасна, холодна, владна імператриця. Вона нікого не боялася. Вона сама була страхом.
«Щастить же тобі, Еліс...» — подумала я з гіркотою. — «Тобі не треба мити підлогу під крики розлюченого боса. Ти просто наказуєш — і всі тремтять».
Я поклала телефон у кишеню фартуха і взялася за ганчірку. В очах двоїлося від утоми. Раптом голова закрутилася, підлога під ногами кудись попливла. Я відчула, як зачепилася за край прилавка. Світ навколо почав стрімко темніти.
— Гей, ти чого розляглася?! — останнє, що я почула, був роздратований голос боса.
А потім настав холод. І темрява.
І серед цієї темряви раптом спалахнув яскравий екран, схожий на ігровий інтерфейс:
[СИСТЕМНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ]
Об’єкт: Кітті.
Статус: Критичне виснаження. Завантаження свідомості у нову оболонку...
Роль: Еліс фон Гранц.
Місія: Вижити. Поточний рівень ненависті оточуючих: 100%.