Розділ 14

- Дівчата, мені шкода вас залишати, - промовляю подругам.

Речі зібрані і частина їх вже завантажена у машину Діми. Я сильно хвилююсь і не впевнена, що роблю правильно.

- Не дурій, - хмикає Катька. - Поживеш як королева, сама в квартирі. Ніхто тобі заважати не буде.

Це натяк на її останню витівку, та я вже на неї не ображаюсь. Якби не вона, можливо Діма не наполягав на переїзд і я далі жила б з ними.

Олена весь вечір похмура, лише мовчки спостерігає, як ми з Дімою пакуємо речі. Невже вона так сильно не хоче, щоб я їх залишала? Ми з нею ближче спілкувались, ніж з Катькою. З останньою частіше сперечались.

- Я обіцяю приїжджати до вас і ви до мене заходьте в гості, - намагаюсь розрядити обстановку і розвеселити Олену. - Пропоную на ці вихідні відсвяткувати новосілля. Кать, ти будеш вільна?

- Задля такої події я навіть відпрошусь, - радісно посміхається.

Чую стукіт вхідних дверей, це Діма повернувся. Він заніс у машину останню сумку і ми можемо їхати. Але чомусь раптом так не хочеться залишати подруг. З'являється якась жаль, відчуття, що я їх втрачаю.

Діма заходить до кімнати і підходить до мене. Він має задоволений вигляд, адже добився, чого хотів. Тепер я ще більше винна йому. Та в моєму стані немає чого крутити носом, бо помочі більше нізвідкіля не очікую. Вчорашня сцена з Сашою не віщує нічого хорошого, він наче і проявив зацікавленість до мене, та далі слів нічого не йде. Ревнує він, наче це щось змінить, якщо я знатиму.

- Поїдемо, Іванко? - говорить лагідно Діма.

- Зараз, - підношу на нього погляд і він стискає сильніше плече.

Його присутність різко заспокоює мене і я більше не відчуваю тривоги. Все вже вирішено і вороття назад нема.

Встаю з ліжка і оглядаю кімнату. У цій квартирі ми з дівчатами прожили декілька років. Я звикла до неї, але шкодувати за цими старими стінами не буду. Просто не хочеться залишати дівчат. Ми дружимо з університетських років і сподіваюсь, що мій переїзд не розірве наш зв'язок.

- Ох, дівчата, я буду за вами сумувати, - зітхаю.

- Думаю, з таким надійним чоловіком ти швидко нас забудеш, - підскакує з ліжка Катька, підходить і обіймає мене міцно. - Бережи себе і звертайся, якщо потрібна допомога.

- Дякую, - на очі накочуються сльози, сама не знаю чому.

Переводжу погляд на Олену. Вона повільно встає, дивиться на мене важким поглядом, обличчя бліде.

- Не хочеться з тобою розлучатись, - говорить обнявши. - Але я рада, що про тебе є кому попіклуватись.

Вона відсторонюється, зиркає на Діму і відводить очі.

- Олено, ти так говориш, наче ми прощаємось назавжди. Ми бачитимось часто, - хочу її підбадьорити.

Вона киває, знову дивиться на Діму і червоніє. Розумію її розчарування, але я вже прийняла рішення і змінювати його не буду, хоч не знаю, до чого вона призведе.

Ми прощаємось з дівчатами і залишаємо квартиру.

- У тебе хороші подруги, - дивує мене коментарем Діма, коли ми сідаємо в машину.

- Ти ж казав, що Катька безвідповідальна і егоїстка, - підношу брови.

- Все вірно, але хороша, - посміхається. - І вона дає тобі гарні поради. А ось Олена заздрить.

- Не може бути. Олена завжди мене підтримувала, ми були не розлий вода.

- Вона допомагала тобі, бо їй подобається бути рятівницею, - говорить впевнено. - Коли ти в скрутному становищі, вона почувається потрібною. Зараз цю роль я забрав у неї, у тебе все налагоджується і вона не потрібна.

- Мені здається ти все перекручуєш, - фиркаю. Не хочеться вірити, що Олена дружить зі мною лише коли в мене все погано. - Ми вже не один рік дружимо і по всякому було.

- Як скажеш, - відразу погоджується. І я не розумію, він просто не хоче сперечатись, чи справді вірить моїм словам.

Усі мої речі Діма заносить на квартиру сам. Мені не дозволяє взяти навіть найлегшу сумку. Як тільки я захотіла йому допомогти, отримала у відповідь суворий погляд і наказ йти у квартиру з пустими руками.

- Я допоможу тобі розпакувати речі, - пропонує Діма.

- Не треба, дай мені хоч щось зробити самій, - протестую. - Я вже почуваюсь немічною і ні на що не здатною.

- Ти не звикла, що про тебе піклуються, - робить висновок. Підходить досить близько, стискає руку. - Але тобі прийдеться звикнути, бо я нікуди не дінусь.

Відвертаю голову, ніяковію від його проникливого погляду. Знову з'являється відчуття, наче між нами щось відбувається. Діма гладить долонею по руці догори, а потім торкається пальцями підборіддя, змушує мене глянути на нього. Сині очі темнішають, стають, як два бездонних озера. Затамовую подих, коли він хилиться ближче, по тілу біжать мурашки лише від думки, що він може мене поцілувати.

Катька має рацію, він не просто так допомагає через жалість. Він справді мене хоче.

- Може вип'єш кави, чи чаю, - навмисно руйную мить. - Хоч якось віддячу тобі за допомогу.

Який чай? Він хоче від мене зовсім іншого. Але я не готова. Не впевнена, чи варто давати надію.

- Із задоволенням вип'ю, - тихо промовляє і я помічаю розчарування в його очах.

Відступає, прибирає руку, а я почуваюсь розбитою, наче зробила щось не те.

Йдемо на кухню і я вмикаю електричний чайник. Дмитро відчиняє шафу, дістає банку з кавою і пачку з чаєм.

- Це від попередніх жильців залишилось? - запитую.

- Я дещо прикупив, щоб тобі вистачило на перший час, - з іншої шафки дістає чашки, собі насипає каву, мені чай.

- Треба було купити дорогою хоч печива до чаю.

- Не треба, - він відкриває нижню тумбочку, котра заповнена різноманітними смаколиками і бере коробку з печивом.

Я мовчу. Хочеться нарікнути, що не варто було нічого купувати, але останнім часом я лише це йому кажу. А Діма все одно робить своє. Не маю сил більше з ним сперечатись.

П'ємо чай і ведемо бесіду на нейтральну тему. Діма поводиться стримано і я відчуваю, наче його образила. Може не варто боятись і дати шанс розвиватись нашим стосункам далі? Я нічого не втрачаю. Все одно всі думають, що ми давно зустрічаємось. А Діма надійний, йому я сильно довіряю і впевнена, що він не образить і не зрадить. Лише Саша буде психувати, але мені не варто звертати на нього уваги. Він одружений і не має права від мене щось вимагати.