Розділ 12

В кінці робочого дня Діма знову заходить за мною. Я вже так до цього звикла, що навіть не дивуюсь. Я більше не залишаюсь допізна, бо Саша хоче попрацювати зайву годину. Їду додому рівно о шостій. Бос мовчить, нічого не каже, але іноді дивиться на мене з докором. Нехай дивиться, це його проблеми, Діма відстояв моє право не перепрацьовувати зайвий час. І я цьому рада, бо вагітність стомлює мене. Часто нудить та інколи крутиться голова. Навіть не знаю, як маю допрацювати до декрету.

Без зайвих слів сідаю у машину Дмитра. Сьогодні ми приїхали разом і разом їдемо. Цікаво, як би відреагував Саша, якби дізнався, що я ночувала у квартирі його брата? Інколи здається, що він взагалі про мене вже забув і немає ніяких почуттів, а інколи відчуваю сильну напругу під час робочих моментів.

А що відчуваю я до Саші? Сама не знаю. Його холодне ставлення відштовхує все далі, і зараз майже вся моя увага направлена на Діму. Він своєю турботою полонить і зачаровує.

- Куди ми їдемо? Це не дорога до мого дому, - отямлююсь, винирнувши з думок.

Розглядаю вулицю і розумію, що ми звернули зовсім в інший бік.

- Хочу дещо тобі показати, - відповідає спокійно, коротко зиркнувши на мене. - Це сюрприз і я б хотів, щоб ти не була категоричною і подумала над моєю пропозицією.

- Що ти вже задумав? - насторожуюсь від його слів.

Від Діми можна чекати чого завгодно. Невже знову вирішив щось мені купити? Здається я за все життя з ним не розрахуюсь.

- Ми вже під'їжджаємо і ти сама все побачиш, - на губах з'являється хитра посмішка. - Не хвилюйся так. Чому ти така напружена?

- Що б це не було, я відразу кажу ні, - вперто схрещую руки на грудях. - Ти останнім часом забагато витрачаєш на мене і часу і грошей.

Згадую сьогоднішню ніч. Я ночувала в його квартирі, хоч могла спокійно піти додому і розігнати коханців.

- Не перебільшуй, - сміється, наче я сказала щось веселе. - Ти заслуговуєш набагато більшого, ніж я даю. Іванко, звикай до допомоги, бо я не перестану це робити.

Ми паркуємось у дворі і я ловлю на собі уважний погляд Діми. Відчуваю провину перед ним. Діма змушений панькатись зі мною через байдужість брата. А я не хочу прив'язувати його до себе. Він може мати власне особисте життя і я йому буду лише заважати.

Виходжу з машини і розглядаю будинки навколо. Нічого не розумію, це звичайний спальний район. Поблизу не бачу ні магазинів, ні супермаркетів. Тепер я навіть не знаю, що й думати.

- Ходімо, - чоловік торкається моєї руки.

- Щось мені не хочеться, - маю передчуття чогось грандіозного.

- Тоді я тебе понесу, - кривить губи.

Кидаю на нього сердитий погляд і вириваюсь вперед. А потім різко зупиняюсь, бо не знаю, куди йти. Діма наздоганяє, знову бере за руку і веде до одного з будинків. Підіймаємось на другий поверх, Діма дістає з кишені ключі і відчиняє одну з квартир.

- Прошу, - пропускає мене першу.

Заходжу несміло, очікую, що зараз на зустріч вийдуть господарі квартири. Розглядаю просторий коридор і здригаюсь від звуку дверей, що закриваються.

- Що ми тут робимо? - розвертаюсь до чоловіка. Від хвилювання вже серце калатає, а в голову лізуть різноманітні думки.

- Ходімо, подивишся тут усе, - ігнорує питання і тягне за руку.

Заходимо на кухню, невелика, але зручна. Потім заглядаємо у ванну кімнату, і зрештою попадаємо до спальні. Квартира з ремонтом, новими меблями і без жодної особистої речі. Роблю висновок, що тут ніхто не живе.

Підозри оселяються в душі.

- Діма, поясни що відбувається, - говорю схвильовано. - Що це за квартир?

- Ця квартира, твоє нове житло, - він протягує долоню, на котрій лежать ключі. - Я винайняв її для тебе.

- Що ти зробив? - перепитую, хоч добре все зрозуміла з першого разу. - Нащо? Я ж тебе не просила.

- Бо я не дочекаюсь від тебе прохання, - він примусово всовує ключі мені у руку. - Така ти вже є, Іванко. Навіть якщо будеш у скруті, промовчиш. Тому мені приходиться самому здогадуватись.

- І як ти дійшов висновку, що мені потрібне житло? - хмурюсь на нього. Нерівний метал впивається у шкіру, так тісно я стискаю ключі. - Я маю де жити, якщо ти не помітив.

- Те, що відбулось вчора, неприпустимо. Твої подруги безвідповідальні і ти не повинна від них залежати.

- Ти хочеш, щоб я залежала від тебе, - дратуюсь. - Я не буду тут жити.

Кидаю ключі на столик і прямую до дверей. Але Діма не дає вийти, зупиняє, схопивши за руку. Розвертає до себе і обвиває руками талію, чим змушує мене ніяковіти.

- Не злись, Іванко, - голос м'який і ніжний. - Я просто хочу, щоб ти жила у комфорті.

- Ти навіть не спитав мене, - бурчу. Емоції вщухають миттєво, як тільки дивлюсь у сині очі.

- Я знав, що ти не погодишся, тому зробив все тихо. Я понад тиждень шукав цю квартиру, підбирав хороший для тебе район, щоб до роботи було не далеко.

- Можеш здати її назад, я не прийму такий подарунок, - торкаюсь його руки і він розуміє натяк, відпускає мене. Ми стоїмо занадто близько і це хвилює, не дає зосередитись. Відступаю на крок.

- Не можу, - кривить губи. - Вона проплачена на пів року наперед. Тому є два варіанти, або ти переїжджаєш сюди, або я викинув велику суму на вітер.

- Ти з глузду з'їхав, - обурююсь, несвідомо підходжу до нього. - Нащо ти це зробив?

- Я знаю тебе, - хитро посміхається і знизує плечима. - І я впевнений, що ти не допустиш того, щоб я влетів на гроші. Інвестицію зроблено, треба користуватись квартирою.

Важко зітхаю і відходжу. Роблю декілька кроків кімнатою, розглядаю її. Тут дуже красиво і стільки простору. Сама я б тут жила як королева. Але так соромно приймати від Діми цей подарунок.

- Я почуваюсь винною, - зізнаюсь, щоб не дивитись на нього стою оберненою спиною. - Діма, ти вже так занадто багато для мене зробив. Не змушуй мене ще більше відчувати провину, що ти зі мною панькаєшся. Ти не повинен спокутувати вину брата.