Розділ 10

Проходить година, а Катька не дзвонить. Я вже прогулялась по районі і повернулась до нашого будинку. Дивлюсь у вікно, де світиться слабке світло, скоріш за все увімкнений світильник. Невже той чоловік досі там? І що вони так довго роблять? Пройшло достатньо часу, щоб все закінчити і розпрощатись. А може вона його відправила і просто забула мені подзвонити? Та ні, Катька не настільки безвідповідальна. Хоча враховуючи те, що вона змушує мене сидіти ввечері надворі, можна цим засумніватись.

Іду на дитячий майданчик і сідаю на гойдалку. Звідси добре видно під'їзд і наше вікно. Буду пильнувати.

Проходить ще година, та нічого не змінюється. У вікні продовжує горіти слабке світло, а з під'їзду не виходив незнайомий мені чоловік.

Вже добре потемніло і похолодало, а я навіть не взяла куртки. Сиджу у тонкій кофтинці і трясусь. Інша б вже давно пішла додому і розігнала коханців, але я ж хороша і намагаюсь вгодити подрузі.

Бурчить живіт, чи то мій мобільний вібрує у сімці? Дістаю гаджет, дивлюсь на екран.

- Привіт, - радісно промовляю.

- Ти ще не спиш? Я сподіваюсь не розбудив тебе? - Діма, як завжди турботливий.

Не те, що Катька, злісно зиркаю на наше вікно. Егоїстка.

- Ні, все гаразд.

- Хотів дізнатись, як у тебе справи, говорила з батьками?

- Так, і вони шоковані новиною, - кривлюсь.

- Вони звикнуть, це ж їхня внука, - намагається заспокоїти. Хочу заперечити, але мовчу. Діма не знає моїх батьків, ці не звикнуть. Десь неподалік починає вити сигналізація в машині. - Іванко, ти що надворі? Хіба не пізно для прогулянок?

- Та я вже сама хочу у ліжко, - зітхаю. - Але моя подруга привела кавалера. Ось сиджу чекаю, коли вона його випровадить, бо він соромиться показуватись мені на очі.

- Твоя подруга безвідповідальна, - голос його стає суворий і злий. Діма рідко буває у поганому настрої і мені незвично чути його незадоволеного. - Виставила тебе вагітну на вулицю через свої забаганки. Нащо ти погодилась?

- Бо я м'яка, - роблю висновок. - Нічого, ще посиджу хвилин десять і піду. І нехай тільки спробує щось мені сказати.

Діма важко зітхає, а я лише посміхаюсь. Він сам до всього ставиться з відповідальністю, тому не може терпіти чужу несерйозність.

- Я зараз приїду.

- Для чого?

- Щоб ти не сиділа на лавці пізно ввечері, - суха відповідь.

Вимикає телефон і я здивовано дивлюсь на екран. З однієї сторони мені приємно, що Діма хвилюється. З іншої, чим він може допомогти?

Встаю з гойдалки і повільно йду до будинку. І от що робити? Чекати його, чи увірватись у квартиру і вигнати небажаного гостя? Другий варіант я не зможу зробити, не маю стільки сміливості. Та й Діма якщо приїде, а мене немає у дворі, відразу піде до нас додому. І зустрівши Катьку, він може їй нагрубити. Не хочу, щоб вони сварились. Катька потім довго на мене ображатиметься.

Вирішую зачекати чоловіка. Просто ходжу туди сюди біля під'їзду, а коли бачу, як у двір заїжджає машина, йду назустріч. Світло фар світить і я не відразу розумію, чи це точно Діма. Та коли машина зупиняється, фари гаснуть, а з неї виходить знайома фігура, впізнаю свого рятівника.

Діма швидко скорочує між нами відстань і обіймає. Тулюсь до його теплого тіла і посміхаюсь. Він бере мене за руки, його долоні гарячі порівняно з моїми заледенілими пальцями.

- Та ти замерзла, - обурливо промовляє. - Ходімо.

Веде мене до машини, відчиняє дверцята і чекає поки я сяду. В салоні тепло і пахне дуже приємним ароматизатором. Обіймаю себе руками і миттю зігріваюсь.

Діма сідає за кермо і розвертається до мене, дивиться насупивши брови. Сердитий. А я не можу втримати посмішки. Нестерпно рада його бачити.

- Твоя Олена жахлива подруга, - робить висновок.

- Це не Олена, а Катька, - поправляю його. - Вона зазвичай такого не робить, але цей чоловік напевно їй дуже сподобався.

- Вона ризикує твоїм здоров'ям заради своєї втіхи, - стоїть на своєму. - Скільки ти тут вже сидиш?

- Годинку, може більше, - брешу, не хочу, щоб він сильніше хвилювався.

Діма нахиляється і охоплює мої руки у широкі долоні. Починає розтирати їх і це неймовірно приємно.

- Яка холодна, - вже спокійно промовляє.

Підносить руки до губ і хукає. Гарячий подих обпікає шкіру, аж по тілу мурашки пробігаються. Я уважно спостерігаю за його діями, затамувавши подих. Діма підносить очі і наші погляди зустрічаються. Він завмирає, дивиться так, наче вперше бачить. А мені здається ця мить якоюсь інтимною, особливою. Від такої думки червонію і відвертаюсь. Добре, що в машині досить темно, щоб не побачити мій сором.

Діма різко відсторонюється, відпустивши руки. Напевно він теж відчув цю дивну атмосферу між нами.

- Я зараз піду і все вискажу твоїй подрузі, - його впевнений голос ріже переповнену напругою тишу.

- Не треба, - протестую. - Вона не винна. Може вона просто забула про мене. Я піду і сама з нею поговорю. Дякую, що приїхав, але не варто створювати собі проблеми через мене.

Хапаюсь за ручку, але машина миттю блокується. Дивлюсь на Діму здивовано, відкривши рота.

- Я приїхав за тобою, - пронизує поглядом. - Ти поїдеш зі мною. Переночуєш у мене, а твоя подруга нехай подумає над своєю поведінкою, коли вранці згадає, що лишила тебе надворі на цілу ніч.

- Я не поїду до тебе, це не правильно, - протестую. Починаю хвилюватись від його рішучого тону.

- Не правильно виганяти тебе через незнайомого чоловіка, - відвертається, заводить мотор. - Ти можеш застудитись, а в твоєму стані це не добре. Іванко, я хвилююсь за тебе, і не довіряю твоїй подрузі. Поспиш сьогодні у мене. Не переживай, в окремій кімнаті, ніхто тобі не буде заважати.

Він рушає, а мені нічого не залишається робити, як оглянутись на наш будинок, котрий зникає за поворотом.

Не відводжу від Діми очей і просто не знаю, що сказати. Від хвилювання важко дихаю. А думка, що я їду до нього додому, змушує серце калатати у грудях. Якось все дуже раптово відбувається і я не можу зрозуміти, нащо йому панькатись зі мною.