Розділ 9

- У тебе з'явився гарний апетит, - коментує Олена, спостерігаючи, як я наминаю булочку.

- Це все через вагітність, я почуваюсь вічно голодною, - кривлюсь і продовжую їсти. - Інколи навіть страшно.

- Моя двоюрідна сестра поки носила дитину, набрала двадцять кілограмів. Потім мучилась, ніяк схуднути не могла.

- Не лякай мене хоч цим. У мене так життя котиться шкереберть.

Але булочку перестаю їсти і кладу на стіл.

Алена збирає валізу, їде додому на вихідні. Мені теж потрібно поїхати до батьків, але я ніяк не наважусь. Треба сказати про свій стан, і дуже боюсь їхньої реакції.

- Подарунки вже купила сестрам? - цікавлюсь у подруги.

Зручніше вмощуюсь на ліжку, тулюсь спиною до стіни і уважно спостерігаю за її діями. Олена має радісний вигляд. Кожна поїздка до рідних для неї свято, не те, що мені, наче на каторгу їду.

- Так, але не впевнена, що їм сподобається, - підносить на мене погляд. - Їм лише десять, а дівки з вимогами. Кожна показує свій характер. Близнята, а такі різні.

- Чекай, це ще їм п'ятнадцяти нема, - посміхаюсь.

- А ти що робитимеш? Катька працюватиме до ночі. Сидітимеш вдома сама, чи може навідаєш майбутню бабусю? Діма нікуди не запрошував? - вона підморгує, натякаючи на стосунки.

Ніяковію, хоч немає чого. Діма хороший, але у нас нічого немає. Він турбується про мене, часто везе з роботи додому, запитує, чи мені щось треба. Я стверджую, що в мене все є, але він все одно час від часу купує фрукти іноді продукти, щось дороге, те, що я сама собі не дозволю.

Тієї суботи ми знову їздили до його мами. У трьох сиділи на терасі будинку і пили чай. Я гралась з котом, котрий виявився нестерпним причепою. Того дня я почувалась вільно і ми гарно спілкувались.

Нам ці вихідні Діма попередив, що зайнятий. Хоч я йому казала, що він не зобов'язаний бавити мене кожного дня, а тим паче відчитуватись.

- Відпочину вдома, - відповідаю подрузі, ігноруючи її натяки. - А може ще наважусь поїхати додому. Рано чи пізно це треба зробити.

- Я раджу не тягнути тобі з цим, - Олена в мить стає серйозною. - Нехай звикають до новини. Потім, коли тобі потрібна буде допомога, вони відійдуть і змиряться.

- Ти не знаєш моїх батьків. Вони ніколи не приймуть нагуляну дитину.

- Ох, як важко нам жінкам у цьому світі, - важко зітхає і сідає на край ліжка. - Від чоловіків маємо одні проблеми і без них ніяк.

- Маєш симпатію? - хмикаю, здогадуюсь до чого веде.

- Та є один, - супиться незадоволено. - Дістає мене. І я думала він нормальний.

- Може він проявляє так свій інтерес, - посміхаюсь.

- Якщо так, то нехай знайде собі іншу жертву, - вона червоніє і підскакує на ноги, продовжує пакувати валізу.

Олена має рацію. Якби не чоловіки, нам би жилося спокійно. Можливо ми б навіть померли від нудьги.

Подруга їде і я залишаюсь сама.

Трохи подумавши, швидко пакую у сумку найнеобхідніші речі і їду на автовокзал. Поїду все ж таки до батьків, спробую поговорити. Не надіюсь на розуміння, але хоча б буду знати точно, що на них не варто розраховувати. А раптом я помиляюсь і вони приймуть ситуацію, яка є? Як завжди, я наївна.

Вже в автобусі до мене дзвонить Діма.

- Я звільнився і хочу запросити тебе у кафе, - його голос такий натхненний, що я б вже погодилась.

- На жаль, не можу, я їду додому, до батьків.

- Все ж таки наважилась? Чому мені не сказала? Я поїхав би з тобою.

- Ти не повинен, ти не мій справжній хлопець.

- А хотіла б, щоб ним був?

Інколи я не можу зрозуміти, чи він жартує, чи говорить серйозно.

- Дімо, - протягую зітхаючи.

- Жартую, - сміється. - Я що дурень, щоб пропонувати тобі зустрічатись по телефону? Я зробив би це при зустрічі, подарував би квіти, зводив би у дорогий ресторан.

- Звучить заманливо, - посміхаюсь.

- Можу організувати, коли приїдеш, - з азартом промовляє.

- Знаючи твої наміри, я просто не прийду.

- Шкода, - зітхає. - Треба було не розповідати про свої плани.

Наша розмова не серйозна, я це знаю. Діма просто хоче мене розвеселити, бо знає, як важко мені далося рішення нарешті зізнатись батькам. Останнім часом ми з ним зблизились і знаємо про одне одного досить багато.

- А дарма не сказала мені, - говорить вже більше серйозно. - Тобі підтримка не завадить.

- З цією проблемою я маю сама розібратись. І ти був зайнятий, не хотіла турбувати.

- Іванко, давай домовимось. Якщо тобі щось буде потрібно, дзвони, навіть якщо в мене найважливіші справи. Для тебе я завжди знайду час.

- Дякую, - не можу втриматись від щасливої посмішки.

З Дімою легко і добре. Я йому довіряю і знаю, що можу на нього покластись. Не уявляю, що б я робила без нього. Хоч він і брат Саші, але зовсім на нього не схожий. Він розуміє моє становище і намагається допомогти.

А ось мій шеф майже зі мною не говорить. Вже два тижні минуло після нашого остаточного розриву. Все наше спілкування зводиться до робочих моментів. Саша бачить, як часто я спілкуюсь з його братом і мовчки спостерігає. Розумію, що йому це не подобається, та він не може мені заборонити. Він мені ніхто. Відмовився від дитини, значить відмовився від мене.

Працювати з ним важко, але я думаю, впораюсь. Якщо і далі будемо не звертати на одне одного уваги.

- Удачі тобі, Іванко, - бажає на прощання Діма і відключається.

Він підніс мені трохи настій і майже до мого рідного містечка я не хвилююсь.

Вдома мене зустрічають стримано, хоч ми й не бачились декілька місяців. Мої батьки взагалі не вміють проявляти почуття. Плескання по плечу, це максимум на що вони здатні. Тато дуже віруючий і часто читає молитви. Мама його підтримує і робить все, що він побажає. Я виросла в суворих умовах, де не заведено висловлювати свою думку, чогось бажати, чи перечити батькам. Тому далеко від них я вперше відчула волю і лише на відстані мені живеться спокійно.