Розділ 6

Вбігаю у ванну кімнату і напомацки зачиняюсь, залишивши Сашу за дверима. Мені погано, все що залишилось у шлунку, рветься назовні. Тому не затримую його і випльовую в унітаз. Нудить мене дуже рідко, токсикозу майже нема, хоч коли нервую може підійти під горло. А зараз мої нерви прямо на межі.

Довго ще стою біля раковини, умиваюсь, заспокоюю подих. Сподіваюсь, що за цей час Саша піде і мені не прийдеться зустрічати його в коридорі.

Але як тільки відчиняю двері, він вривається у ванну і знову їх замикає. Відступаю, а він крокує вперед, поки не опиняюсь притиснута ним до стіни.

- Що за виставу ви влаштували? - ричить так грізно, що я навіть здригаюсь.

- Що саме тебе не влаштовує? - намагаюсь триматись впевнено, хоч голос мій тремтить.

- Не прикидайся дурненькою, - шипить, спирається на стіну і нахиляється досить низько, щоб відчути його важкий подих на обличчі. - Нащо ви брешете мамі? Видаєте мою дитину за Дімину. Ти таким чином вирішила притертись до моєї сім'ї?

- Твоя дружина розповіла твоїй мамі, що дитина від Діми, - запинаюсь, мене душить образа, бо він ніколи так агресивно зі мною не говорив.

- Ти вчора приперлася у мій дім, хотіла розповісти все Оксані, - кидає звинувачення. - Дарма ти це зробила. Я не сподівався від тебе такого підступу.

В його розумінні я просто негідниця. І на диво, відчуваю провину. Бо справді якби не прийшла, Діма зараз би не мусив грати роль мого хлопця. Я в усьому винна.

Опускаю погляд і відвертаю голову. Мовчу. Та Саша не відходить, навпаки, ще сильніше притискає собою до стіни. Можна подумати, що в нас інтимна мить, якби не сварка.

- Я не хотіла, щоб все так закрутилось, - схлипую, борюсь зі сльозами, котрі рвуться на волю.

Не можна плакати, бо я в гостях і будуть недоречні запитання.

- Іванко, - на диво ніжно протягує моє ім'я і торкається пальцями підборіддя, змушує глянути на нього. - Що ж ти накоїла? Як тепер з усього виплутатись? Мама загорілась цією дитиною наче навіжена. От як її тепер відволікти?

- Я не знаю, - пищу не своїм голосом.

Поруч з ним стає спекотно. Його тіло занадто близько, а подих важкий. Голодний погляд блукає обличчям, спускається нижче. Він вже не злиться, я це відчуваю, вже зовсім інші почуття переповнюють його і це лякає ще більше.

- Ти моя маленька негідниця, - шепоче, майже торкаючись моїх пересохлих губ. - Все так заплуталось. І я сам заплутався. Але я знаю точно, що дуже за тобою скучив.

Рукою ніжно гладить щоку, іншою ковзає по стегну вгору, задираючи сукню.

- Зупинись, Сашо, - голос хриплий і тремтить. - За стіною Оксана.

- Не думай про неї, - слова ледве чутні через гучний стукіт серця.

Він згрібає мене в обійми і цілує, жадібно, ненаситно. Цілує так, наче ми не бачились декілька місяців. Я пручаюсь перші секунди, а потім здаюсь. Почуття до нього досі яскраві і живі, і кожен його дотик приносить неймовірне щастя. На мить навіть забуваю, де ми і який зараз день. Ми наче повернулись у ті безтурботні часи, коли я ні про що не хвилювалась і була стовідсотково впевнена у його щирості та намірах.

- Іванко, з тобою все гаразд? - стук у двері і голос Діми тверезять та повертають у реальність.

Перериваю поцілунок і відштовхую Сашу. Він не заперечує, з незадоволеним обличчям повертається до дверей і поправляє піджак.

Я тремтячими руками проводжу по волоссю, смикаю сукню і переводжу подих. Відчуваю, як щоки палають, але з цим нічого вдіяти не зможу.

Поспішаю відчинити двері і виходжу з ванної кімнати, залишивши Сашу позаду.

- Все нормально, Дімо, - ніяковію, відводжу погляд. - Мене трохи нудило, але зараз все пройшло.

- Може хочеш поїхати додому? - запитує стурбовано, а потім дивиться мені за спину і незадоволено стискає губи.

Він побачив у ванній брата і все зрозумів. І йому це не сподобалось.

- Давай ще десять хвилин посидимо і поїдемо, не хочеться ображати твою маму, - червонію ще більше. Так соромно, що Діма нас застукав разом, що хочеться провалитись крізь землю.

Беру його за лікоть і тягну за собою коридором до кімнати, де залишились жінки. Вони сидять мовчки, наче в рота води набрали. І я задаюсь питанням, чи свекруха і невістка не контактують, чи може лише сьогодні не знайшли спільної мови?

Як тільки сідаємо на своє місце, Галина оживає. Питає, як я почуваюсь, а отримавши позитивну відповідь, пропонує мені скуштувати її фірмові голубці.

Через декілька хвилин повертається Саша, чорний наче хмара. Він мовчки сідає і відразу береться за їжу. Намагаюсь на нього і його дружину не дивитись, повертаюсь до Галини і видавлюю посмішку.

У повітрі відчуваю сильну напругу. Діма поруч зі мною навіть не рухається і я помічаю, як прискіпливо він дивиться на брата. Хоч би нічого не сказав. Ще не вистачало сварки через мене.

- Пробачте нам, але ми вже поїдемо. Щось я знову погано почуваюсь, - звертаюсь до господині дому і підводжусь.

Діма відразу теж встає.

- Як шкода, - бідкається Галина. - А я хотіла ще з тобою поспілкуватись. Та у нас ще буде час. Пообіцяйте заїхати в гості наступної неділі.

- Обіцяю, - на автоматі відповідаю і прикушую язика. Не треба давати жінці надії, адже наші з Дімою стосунки не справжні.

Галина веде нас до дверей і перш ніж вийти, зиркаю в сторону подружньої пари. Оксана навіть не звертає на нас уваги, продовжує колупатись у тарілці. А от Олександр проводить нас роздратованим поглядом. Цікаво, що зараз крутиться в його голові? Чи шкодує, що відмовився від дитини і тепер змушений підігрувати нашій легенді? Чи може навпаки видихнув з полегшенням, що позбувся тягаря?

У дворі ми прощаємось з Галиною, сідаємо в машину і їдемо. Діма мовчить і лише глянувши на нього розумію, що він злий. І це не дивно. Почуття провини поїдає з середини і хочеться якнайшвидше зникнути з його очей.

- Як вам не соромно? Вас навіть не стримує присутність його дружини, чи мене, - нарешті він починає говорити, але від його слів лише гірше.