Розділ 5

- Маєш чудовий вигляд, - Діма зустрічає мене біля машини і зацікавлено розглядає.

- Я не знала, що одягнути. Тому взяла перше, що попало під руки, - трішки брешу і червонію від його компліменту.

Ми сідаємо в машину і виїжджаємо з двору. Куди їдемо, уявлення не маю. До вечері ще далеко, і чим будемо займатись весь цей час, не знаю.

- Хвилюєшся? - запитує Діма.

- Страшенно, - зізнаюсь. - Все так швидко закрутилось і я не знаю, куди це нас приведе. Я лише позавчора сказала Саші про вагітність, а сьогодні вже їду знайомитись з вашою мамою. Я не знаю, як їй дивитись в очі, бо це не твоя дитина.

- У будь-якому випадку це все одно її внук.

Він має рацію, але все одно тут правда перемішана з брехнею. Потім не виплутаємось.

- Я мав сьогодні непросту розмову з Сашою, - повідомляє і я вся напружуюсь. - Він дуже незадоволений, що я втрутився. І що тепер все всі знають.

- Ось чому він до мене дзвонив, - промовляю тремтячим голосом. - Дружина йому все ж таки все розповіла.

- Ти теж з ним говорила? - кидає на мене зацікавлений погляд.

- Не відповіла, - знизую плечима. - Відчуваю, що завтра буду слухати довгі лекції.

- Це його треба відчитувати, а не тебе, - дратується і я дивуюсь його різкій зміні настрою. - Він доросла людина і повинен відповідати за наслідки. Найпростіше все звалити на тендітну дівчину, а самому залишитись осторонь.

- Його не змусиш, якщо він не хоче, - висловлюю в голос те, у що не бажаю вірити.

Далі їдемо мовчки і я навіть не запитую, куди саме.

Виїжджаємо за місто і зупиняємось біля готельно-ресторанного комплексу. Дивлюсь на чоловіка здивовано, не розумію, що ми тут забули.

- Нащо ти мене сюди привіз? - запитую насторожено.

- Пообідати і спокійно поговорити, - відповідає і розстібує ремінь безпеки, відчиняє дверцята. - Ходімо, тут дуже красиво.

- Щось я не голодна, - нервово пересмикую плечем. Через думки про майбутню зустріч, шлунок скручується вузлом.

- Це не обговорюється. В твоєму стані треба їсти, - говорить командним тоном.

Він виходить і мені нічого не залишається, як слідувати за ним.

Місце справді чудове, навколо природа, ліс і свіже повітря. Ми йдемо до кафе і займаємо столик надворі.

- Хіба треба було їхати так далеко, щоб поїсти? - цікавлюсь, коли замовлення зроблене і офіціантка нарешті залишає нас.

- Вирішив компенсувати твою перервану прогулянку парком, - спирається на стіл і уважно дивиться на мене. - Тут красиво і дихається легко.

- Це точно, - вдихаю повні легені повітря і нарешті дозволяю собі трохи розслабитись.

Прикриваю очі і насолоджуюсь співом пташок. Відразу згадується моє маленьке містечко, де ця мелодія природи настільки буденна, що мимоволі перестаєш помічати її. Велике місто зовсім інше, тут шалений рух і багато неприємних звуків від великої кількості машин.

- То який в тебе строк? - запитання таке несподіване, що я різко відкриваю очі і здивовано дивлюсь на Діму.

- Нащо питаєш?

- Для легенди. Ми ж наче зустрічались, я маю знати про тебе хоч щось. А про дитину особливо. Треба придумати, скільки ми разом, може пів року, стільки ж, скільки ти була з Сашою. Так ти точно не заплутаєшся.

- З моєю пам’яттю все гаразд, - його коментар чомусь мене бісить. Так говорить, наче я безпорадна і немічна. - Тринадцять тижнів. Хто буде ще не знаю і не впевнена, що хочу дізнаватись до пологів.

- Любиш сюрпризи? - посміхається своєю милою посмішкою і я миттю заспокоююсь. - Так навіть цікавіше.

- Просто мені немає різниці хлопчик, чи дівчинка. Головне, щоб все пройшло добре і дитина родилась здоровою.

- Ти маєш рацію. Але все одно, як будеш готуватись, одяг і речі купувати?

- Придбаю нейтральних кольорів, от і все, - знизую плечима.

Ніколи не розуміла, нащо зациклюватись на таких речах. За дрібницями можна проґавити все найважливіше.

Діма сміється і я милуюсь ним. Такий приємний і красивий. Дивно, що він досі сам і не одружений.

- Скільки тобі років? - цікавлюсь.

- Тепер ти ставиш питання? - хмикає. - Гаразд. Тридцять минуло. Відразу після університету почав працювати з братом. Одружений не був, дітей не маю, декілька раз були серйозні стосунки, але все закінчилось розставанням. Тепер твоя черга.

Він так легко говорить про своє життя, наче це якась гра. Просто його нічого не турбує, він не має серйозних проблем. Дещо я про нього знаю, працівники офісу інколи пліткують досить голосно.

- На посаду секретарки до Саші я теж потрапила відразу після навчання. Ще дуже здивувалась, що так легко мене прийняли. Я дуже раділа, бо гроші були потрібні. Я з маленького містечка, одна в сім'ї. Батьки не багаті і дуже консервативні. Тому уявлення не маю, як я маю показатись їм на очі з животом.

- Боїшся їхати додому? - Діма стає серйозним, наче хвилюється за мене.

- Зараз нічого ще не помітно, - відводжу погляд. - Але все одно не знаю, як дивитись їм в очі. Мене відправили в місто навчатись, працювати і будувати кар'єру, а натомість припрусь з оберемком у руках. Уявлення не маю, як я маю це пережити. Я впевнена, що вони мене не зрозуміють.

- Коли будеш зізнаватись, я можу поїхати з тобою в знак підтримки, - Діма тягнеться до моєї руки, стискає пальці. - Якщо хочеш.

Червонію, здивована його пропозицією.

- Вистачить того, що ти граєш роль батька, - ніяковію.

- Це не важко, - веселішає. - Від мене нічого не вимагається.

Дарма він сказав цю фразу, бо коли ми приїхали до його матері, перше що вона запитує після довгих обіймів це:

- Дімка, коли ви одружитесь? Потрібно, щоб дитинка родилась у шлюбі.

Ми з ним переглядаємось і загадково посміхаємось одне одному.

Галина Микитівна живе у невеликому будинку на краю міста. Подвір'я засаджене клумбами із різноманітних квітів, поруч з будинком стоїть лавка гойдалка, на якій зараз спить товстий рудий кіт.