1 Порятунок

 Блакитні очі сконцентровані на одній точці спереду. Зіниці слідкують за нею невідривно. Велика біла чайка на горизонті, що вже годину старається виловити собі їжу, давно привернула увагу дівчини. Та настільки глибоко в своїх думках, що не чує нічого навколо. І тому лякається, коли відчуває руку на своєму плечі.
– Ааа!... Тімоті, це ти! 
 Дрібний хлопчик, чотирнадцяти років падає п'ятою точкою на пісок. І красиво сміється своїм низьким голосом. Що дуже відрізняється від його миленького, ще такого дитячого личка. Він прикрив свої яскраві блакитні очі і високо підняв підборіддя. Давши сонячним промінням вільний доступ до своїх веснянок. 
 Дівчина що сиділа збоку милувалася його щирими емоціями. Допоки Тімоті не повернув голову в її сторону і відкрив рота. 
– Не дивися на мене так зосереджено. Не по собі від цього. 
 Вона посміхнулася на його слова. 
– Тім, ти такий милий. 
 Хлопець був не згідний з останнім твердженням. 
– Ей, це не так. І не називай мене скорочено. Я Тімоті! 
– Гаразд, добре, я тебе почула. Більше так не буду. 
 Білявка підняла руки вгору, в знак примирення. І постаралася скрити усмішку. 
– А що ти тут робиш? 
– Та так, нічого. Просто думала про всяке. 
 Після короткої паузи вона перевела тему. 
– А де Карлос? 
– Він зараз у вчителя. Знову хтось захворів. 
– Цього разу щось серйозне? 
– Я точно не знаю. Але Хлоя казала, що бідна дівчинка не може навіть з ліжка встати. 
– Ще зовсім маленька? 
 Хлопець важко зітхнув. 
– І десяти років нема. 
 Тепер зітхнула і дівчина. 
 Вона акуратно обійняла друга, що поклав голову на її плече. Довгі, тонкі пальчики гладили білі, м'які локони волосся. Їхні очі були прикриті. Тіла розслаблені. Вони вдихали запах моря. І думали кожен про своє. 
 Вероніка дуже любила хлопчика. Як і він її. Ближче одне одного в них нікого не було. Тімоті завжди був як молодший брат. Хоча для двадцяти трьох річної дівчина всі діти в місті як молодші брати і сестри. Та цей шалун особливий. Вона пам'ятає коли йому було тільки шість місяців, сама тоді була дитиною. Їй було дев'ять. Вона знайшла його маленького на березі. Коли морська хвиля уже ледь не забрала Тімоті собі. І віднесла в "Крамничку". Так називали місце, в якому проживали діти, в яких не було батьків. 
Вероніка дуже любила дітей. І все робила щоб їм якось допомогти. Віддавала їм своє серце. І всю себе. Більше у неї нічого і не було. Старша дівчина була їхньою феєю. Вчила всього необхідного. І виховувала. Та дивлячись зараз на Тімоті, білявка розуміла, що все зробила правильно. Хоча цей хлопець і був деколи неслухняним. Міг приносити проблеми. Та його добре серце завжди зігрівало, коли самій було важко. Його щирий погляд був світлом в її житті. Вона пишалася своїм хлопчиком. 
– Про що задумалась? 
– Про те який ти нечемний пацан. І що потрібно тебе закрити в темному, холодному підвалі. Буде тобі уроком. 
– Що?! 
 Він повернувся в її руках. І тепер дивився в очі дівчини знизу вверх. А білявка не втрималась. І залоскотала його до сліз. 
– Ах, перестань... Ну перестань... Стоп. Ха-ха-ха...ну хватить. Ха-ха-ха... Ааа! 
 Коли вони двоє вже втомилися в несправжній боротьбі. Щось привернуло увагу Тімоті. 
– Глянь Вероніко! Там в риболовних сітях щось є. 
 Дівчина глянула в сторону, куди вказував молодший. І насправді в десяти метрах від них, на границі між водою і сушею валялися старі рибацькі приналежності. Видно якийсь рибак залишив їх тут, зовсім не подумавши, що комусь вони можуть нашкодити. Та це все-таки сталося. 
 Дівчина акуратно віддалилася від названого брата. І піднялася на ноги. Вона попросила його залишатися на місці. І не йти за нею. А сама тим часом підійшла до купи мусора. 
 Старі дошки, куски дерев, ржаві металічні труби і листи – все валялося в хаосі. А посередині лежала стара риболовна сітка. В якій і заплуталась медуза. 
 І Вероніка вирішила, що обов'язково врятує бідну тварину. Не те щоб вона завжди жаліла усіх підряд. І лізла рятувати усе все і всіх. Ну вона так думає. Але чому б не допомогти живому створінню, що попало в біду. І не важливо, що при цьому ти сама можеш поранитися. 
 І ось права нога вже на старій, гнилій дошці. Дівчина підняла світло блакитну спідницю і ступає по небезпечному шляху. 
 В момент щось під ногами здає неприємний звук. І разом з ним серце білявки зупиняється. І декілька секунд вона просто дивиться в одну точку, навіть не вдихаючи. Поки не відчуває ззаду чиєїсь присутності.
 Вероніка плавно повертає голову. І бачить, як позаду неї з широко відкритими очима стоїть Тімоті. І дивиться на старшу так налякано. 
– Я сказала тобі залишатися там! Ти чому не слухаєшся! 
 Вона рідко коли дозволяла собі підвищувати голос. Але зараз ситуація вимагала. Потрібно було прогнати хлопчиська. Поки він не кинувся помагати. І не постраждав сам. Хоча про що це вона. Хіба сама не зробила так. Но це не означає, що Вероніка б дозволила так вчинити і молодшому. Все ж про нього вона переживає більше ніж про себе. 
– Дивись мені у очі.
 Вже спокійніше говорить дівчина. Хоча все ще строгим голосом. Що не зможеш не послухатись. І він слухає. Піднімає погляд. 
– Зараз ти відійдеш подальше. І будеш там чекати мене. Ти мене зрозумів. 
– Але що якщо з тобою щось станеться. 
– Це не важливо! Ти всеодно будеш тихенько чекати в стороні. Зрозумів! 
Та відповіді не послідувало. 
– Повторюсь, ти мене зрозумів, Тімоті. 
– Так, так. 
 Хлопець почав тихо відступати заднім кроком. Та його погляд був і далі спрямованим на Вероніку. Тімоті встиг вже сто раз пожаліти, що сказав їй про ту медузу. Та тепер нічим не може допомогти. І буде як слабак, просто дивитися збоку. 
 А там насправді небезпечно. Дерев'яна балка на якій зараз стоїть Вероніка, є імпровізованою перекладеною між двома зламанами парусниками. Між якими валяються купи ржавих болтів, цвяхів, трубок і просто якісь куски металу. І якщо туди випадково впасти, то пораншся ти на славу. А ця, або безстрашна, або безглузда дівчина зараз стоїть посередині цього атракціону смерті. І серце бідного Тімоті не витримує. 
 Тим часом білявка вирішила крокувати далі. Вона ще ніколи не відчувала себе такою важкою як зараз, в ці секунди. Та дівчина бачила лише напівпрозору медузу. Що стала жертвою людської безпечності.  
 Тому вона вже на колінах, тягне руки до неї. Та не все так просто. Ліва рука застрягла в сіті. Вероніка помаленьку її виштовхує. Та це не помагає. Тоді вона пробує забрати її різко. І рука все ж опиняється на свободі. Та тепер по великому пальці тягнеться червона лінія. Кров з якої капає прямо на блакитну тканину. 
– Вот чорт. 
 Та зараз не час розчаровуватися. Вона взяла себе в руки. І знову запхала тепер вже праву кінцівку в сітку. Цього разу Вероніка діяла більше акуратно і помаленьку. І ось здається все вдалося. Вона витягає холодне на ощюб желе. Притягує це чудо до своїх грудей. І піднімається з колін. Потім швидко повертається туди звідки і залізла. Стрибає на пісок. І нарешті може розслабити м'язи, що останні п'ять хвилин були дуже напруженими. 
Тімоті підбігає до неї і падає збоку. 
– Ти як? 
– Все нормально. Потрібно випустити її назад в воду. 
 Сказавши це вона піднялась з піску. І побігла до моря. Коли зупинилася, дівчина ще раз глянула на медузу. І раптом та жалила її. Різка біль заставила відкинути від себе її причину. Вона подивилася на свої багатостраждальні руки. Одна вже вся в крові. На другій великий опік. Дівчина перевела погляд на тварину, яку вона так страсно хотіла врятувати. І стон відчаю зірвався з її губ. 
– Ей, а ну відійдіть подальше!! 
 Вона повернула голову в сторону з якої кричали. І побачила там високого чоловіка. На його голові була біла панама. І весь незнайомець був в білому одязі. Яке відбивало сонце. І тому очам було боляче на нього дивитися. Та роздивитися його не вдалося ще й тому, що стояв молодий чоловік не близько. І тільки низький глибокий голос продовжував.
– Відійдіть подальше від неї. 
 Дівчина ще раз подивилась на медузу. Тоді до білявки дійшло що від неї хоче незнайомець. І вона поспішила відбігти подалі і від нього і від медузи, щоб її. Найшовши очима Тімоті вона зупинилась поруч. І разом з ним продовжила спостерігати цікаву картину. Як незнайомий їм чоловік підійшов до недавно врятованої Веронікою тварини. І ногою швирнув її воду. 
Ось тут нижня щелепа дівчини і зустрілась  з пляжем. А Тімоті зайшовся в хохоті. 
Ну і де справедливість? Вона так старалась. Наражала себе на небезпеку. А цей грубіян ось просто собі захотів і копнув її. Як футбольний м'яч, ну точно. В цей момент дівчині чомусь захотілось плакати. 
Та коли той, кого вона вже встигла десять раз проклясти в своїй голові, повертається до Вероніка з її другом. І щось кричить махаючи руками в свою сторону, ніби просить підійти. Вони з Тімоті переглядаються і тікають з пляжу. 
Ноги біжать так швидко як можуть. А якщо цей злий дядько ще і їх так відкопає? Тільки про це і думки.  Вони не хочуть постраждати сьогодні ще сильніше.
 Невезучий дует зупиняється на якісь вулиці, між будинками. 
– Хто це був? 
 Прилітає запитання від хлопця. 
– Не знаю. 
 Вони двоє важко дихають. І стараються зібратися з думками. 
– Йдем до вчителя. Потрібно щоб він глянув на твої руки. 
– Добре. 
 Дівчина не сперечалася. І вони попрямували по вузьким знайомим вуличкам до будинку місцевого лікаря. Якого і називали вчителем. Хоча нічого він їх і не вчив. Тільки їхнього друга Корлоса. Тому, що місто велике. І в ньому постоянно хтось хворіє, або травмується. А допомагати цим людям нема кому. Тому Карлос ще в маленькому віці зрозумів, що хоче стати тим, хто візьме на себе таку місію. І вже як шість років є вірним учнем П'єта Мічча. 
 І зараз цим двом потрібно швиденько його знайти. Бо кров так і не перестає текти. А опік, що дивно, взагалі не дає про себе знати. Ніяк не пече і не болить. Та  двадцяти трьох річна дівчина ще не знає скільки страждань він їй принесе.