Розділ 5.

— Мила моя, тато повертається, — сказала мама, та не зупиняючись пішла на веранду.

Пройшло зовсім мало часу, проте дівчинка не хотіла ходити до зів'ялої рослини, яка померла по її вині.

— Тато! — дівчинка кинула своє заняття малюванням, й радісно побігла на зустріч батьку, переплигуючи аж через дві сходинки.

Чоловік з могутнім розмахом крил плавно ступив на землю і, склавши їх, щоб нічого не зачепити, розкрив обійми. Дівчинка з чорно-білим оперенням, висвободила крила, злетівши вверх, та повисла на шиї тата. Той пригорнув її до себе, і глибока складка між бровами, яка говорила про постійно хмуре обличчя — розгладилася.

Мама стояла на ґанку, коли тато підняв погляд, і очі його палали невиказаними словами, які розуміла тільки вона. Жінка підійшла та з усією теплотою обійняла чоловіка, той впустив її у свій маленький світ ніжності, не роздумуючи, занурився носом у волосся.

Так і стояла сім'я, під блакитним небом і ласкавими сонцю обіймами. І нікого, хто б наважився розігнати цю магію віднайденого сімейного щастя.

— Зів'яла кажеш, — сказав чоловік розглядаючи підвіконня. Рослина засохла, і всі пелюстки перетворилися на груду чорної маси.

— Так, вона більше не живе. І це я винна, —  дівчинка стукнула ногою об підлогу, — хоча мама каже, що моєї вини тут нема, та я все одно знаю, що якби я її не потурбувала, вона б зараз жила з нами, в садку.

— А коли ти її зривала, що бачила? — запитав тато обережно виймаючи квітку, і виливаючи воду з місткості.

— Колючу лозу, — хмуро відповіла. Їй здавалося, що якщо вона говоритиме хмуро, важно піднявши ніс, то для всіх здаватиметься дорослішою.

— І що вона робила біля самотньої троянди? — промовив тато, наштовхуючи на правильні думки.

— Можливо... захищала? Як ти нас з мамою?

— Так, сонце, — зітхнув тато, — вона захищала те прекрасне, єдине, що у неї було. 

— Я просила її жити, а вона не захотіла, — шмигнула носом у спробі зупинити сльозу. Проте не вдавалося.

— Квітка без кореня довго не живе... — промовив тато.

— Угу, її більше з нами немає... — погодився маленький янгол, потупивши зір.

— Так, того хто помер — не повернути, проте ми можемо жити далі, й захищати того, хто живий, — тато заглянув в очі, такі ж самі як і в нього, доки не побачив, що зір сфокусувався, продовжив: — жити далі...

Дівчинка кивнула розуміючи, що більше не хоче стати причиною чогось поганого. Вона не хотіла, щоб від її рук загинуло ще щось, не хотіла, щоб серденько так боліло.

— А ми можемо подарувати нове життя? — з надією в голосі запитала вона, поглядаючи на свої долоні, які пару днів назад цілувала мама.

— Я чекав від тебе цього запитання, — погладив чоловік доньку по щічці та вийшов з кімнати. А вона своєю чергою рушила за ним.