Розділ 4.

— Пелюстки чомусь осипаються, — на наступний день дівчинка прийшла ще раніше, і тепер хмуро розглядала троянду. Пальчиком торкнула одну пелюстинку, і та легко спланувавши, опустилася на підвіконня та завмерла. Дівчинка різко забрала руку. Наважившись, підняла червону пелюстку двома пальцями та приклала її на місце, до інших.

— Ось, тримай, не втрачай себе більше, — пожурила вона її.

— Мамо, вона зів'яла, — кричала хриплим голосом донька.

Через декілька днів уважних спостерігань, дівчинка влетіла в кімнату мами, голосно хлопаючи крилами. Очі заплакані й почервоніли.

Вона шмигнула носом, глянувши на маму, та розплакалась ще більше.

— Я попрошу її жити, — тремтіла дитина всім тілом. — Я обіцяю, що більше її не зірву. Я хочу повернути все назад, — благаюче заглянула в очі мами. — Це тому, що вона на мене образилася? Я більше не буду торкатися пелюсток... не буду...  — гірко схлипнула, обійнявши себе руками.

Та через долю секунди зі сльозами кинулася в обійми мами.

Зім'явши сорочку, заплакала на її грудях.

Вона не бажала, щоб через неї помирало живе. Вона не цього хотіла, зривавши троянду.

Маленький янгол з чорним крилом, хотіла порадувати маму...

Та дівчинка мала пережити це горе. Щоб щось зрозуміти — спершу потрібно це втратити.

— Ні, моя хороша, — відповіла через деякий час мама. — Словами не загладити того, що скоїв. І сльозами вже не допомогти...