2. Ожинниці

2. Ожинниці

Біля річки було по-літньому чудово! Сонечко світить, зелені верби гілля своє опустили в воду, полощуться, квіти цвітуть, небо синіє, пташечки співають, Вальд плюскається у воді – аж бризки на берег долітають – все гарно! А в кущах неподалік яскраві клапті спідниць та сорочок миготять – сидять мої підглядальниці, сидять, голубоньки! 

Ще й, чую, як обговорюють мого чоловіка!  

- Дивись, дивись, - сичить стиха Сонька, сусідка моя, що живе через дорогу навскоси, - який торс! От би моєму Гуньку такий! 

- Еге ж, - чую, друга відповідає, - але оті хвости заважають! І коли вже вилізе на берег? Скільки можна у тій річці бабратися! 

О, то це Гаврилівна! Мешкає вона майже біля центру. Біля хати Кольки Цуца, мого колишнього залицяльника, старостового сина. Вдова років сорока. До неї всі наші чоловіки із села бігають купувати наливку, яку вона сама робить. Жінка з того й живе, бо гарна виходить у неї наливочка, добре з ніг збиває. Її так і звуть – Гаврилівна, я й імені навіть не пригадую. Молодиця ладна, видна, все при ній, може, й не тільки за наливкою хто шастає. 

Дуже мені не сподобалися ці розмови, прямо в очах у мене іскри почали літати, а руки самі в кулаки стиснулися. Ноги ж потягнули мене в ті кущі ще швидше, ніж злий погляд мій туди добіг. 

- Ах ви ж безсоромниці! – вискнула я, зупинившись позаду тих потіпах і з розмаху хвиснула їх різочкою по об’ємних опуклих задах, бо ж прихилилися, зарази, щоб їх від річки видно не було. – Це що це ви робите? Щоб вам ваші безсоромні зіниці перцем припекло! На мого чоловіка дивитися! 

Ох, і перелякалися ті сороки та як стрепенулися! Вам не передати! Аж я сама злякалася такій реакції! Сонька аж на пів метра над землею підстрибнула! От, брехуха! Іншим разом завжди жаліється, що їй спина болить, ноги ломить, в попереку стріляє, а тут - на тобі, яка миттєва відсутність усіх болів разом! 

А Гаврилівна взагалі в кущ забігла, застрягла там, як муха в павутинні, бо то була бузина, густо оплетена ожинником. А ожинові басамани, знаєте ж, як до тканини чіпляються – не відірвати! 

Я вже вдруге різкою замахнулася, як Гаврилівна заверещала: 

- Василино, ти що, сказилася? Ми тут ожину збираємо! Навіщо нам на твого чоловіка дивитися і розглядати його привабливі сідниці, рельєфний торс і такі кольорові хвости?! За тими хвостами все одно нічого не видно! 

- Ох, Гаврилівно, не хочу гріха не душу брати! – потрясла я перед кущем різкою, - бо сідниці ти добре розгледіла, а кошика з ожиною я щось тут не бачу! 

- А ми її одразу ж з’їдали! – ляпнула Сонька потихеньку задкуючи від мене у напрямку стежки, що вела до села. 

- Ану-но язика покажи! – я теж не ликом шита, знайшлася, що спитати, бо ж ожина сині сліди лишає. – Ніяких ви ягід не збирали, безсоромниці! На Вальда мого лупилися! Баба Галька мені так і сказала, що ви тут! 

- То це баба тебе сюди прислала? – незадоволено скривилася Гаврилівна, протискуючись через густі зарості по інший бік куща, від мене подалі. – От, стара балаболка! А сама ж теж тут ошивалася! Гриби, каже прийшла збирати! Теж без кошика була! Василино, ми не винні, твій чоловік сам винен – чому без одягу купається? А ми з Сонею повз ішли, не навмисно! І справді, ожину збираємо.

- Так, так! – підтвердила брехню Сонька. – Ходімо, Гаврилівно, ще ожина кисла, не достигла толком! І взагалі, Василино, ти погано про нас думаєш! Ми просто гуляємо! Відпочиваємо! На відміну від інших, у нас городи! Ми потомилися, може, а ти нам заважаєш релаксувати! 

Ого, які Сонька слова знає! Мене аж заклинило від несподіванки, а потім, ясне діло, прорвало: 

- Я - королева! Мені городи не потрібні! Мені підданці піднесуть, що забажаю!  

- Отож-бо й воно, що підносять щось несвіже! Кисле, гірке і ядуче! Якби ти, Василино, свіжі фрукти й овочі їла, що на городі і в саду ростуть – то може добрішою б була! 

- Та як тут будеш добрішою, коли всякі підглядальниці-ожинниці до чоловіка мого лізуть!? 

- Василино, що сталося? – раптом вигулькнув із-за кущів Вальд. – Ви сваритеся? 

Був уже одягнений у штани й сорочку, мокре волосся вологими пасмами спадало на плечі, а черевики тримав у руках, був босим. Мабуть, щойно з води виліз. І справді, привабливий, чортяка! 

- Та ні зовсім не сваримося! – солоденьким голосом промовила я. – Обговорюємо із Сонею, сусідкою нашою, рецепти консервації свіжих овочів та фруктів. 

- Так, Ваша Величносте, - спробувала Сонька присісти в реверансі. Спеціально, щоб перед моїм Вальдом своїми монументальними грудьми похилитати! Я її знаю! І Гаврилівна враз якимось дивом із ожинника видовбалася. Руки подерла, подряпала, проте в одній тримала кілька ягід ожини. Теж у розмову вступила, обмацуючи мого Вальда липким поглядом.  

-  Ага! І як варення з ожини варити! Чи слід додавати одразу цукор, чи краще потім сиропом залити! Зовсім не сваримося, - і хтиво так йому в очі зазирає, баламутка.

- Ну, добре,- кивнув Вальд, - а то я вже подумав, що...

- А ми вже йдемо, - схопила я Вальда за рукав і потягнула до стежини. - Дівчата тут ще збиралися ожину рвати! Так що не будемо їм заважати! До побачення, сусідоньки, хай вам Перші Наг і Нагайна дають здоров’я!