20

Удару не було. Просто різкий перехід. Світло. Холод. Звук вітру. Сніг. І знову фрактал.

Ми стояли на поверхні.

Я похитнувся, важко вдихаючи морозне повітря. Після того дивного «кармана» навіть звичайний холод здавався занадто реальним. Надто різким. Наче сам світ нагадував, що ми знову там, де повинні бути.

— Ми вийшли… — прошепотіла Майка.

— Схоже на те, — буркнув Вайро, переводячи подих.

Фара мовчала, але я бачив, як вона повільно стискає й розтискає пальці, ніби перевіряючи, що тіло її ще слухається.

Я швидко озирнувся навколо.

— Перевірка. Усі тут?

— Живий, — коротко кинув Вайро.

— Тут, — озвалася Майка.

— Так, — кивнула Фара.

Я видихнув.

— Добре…

На кілька секунд усі просто мовчали.

Десь далеко завивав вітер. Сніг хрустів під ногами. Звичайні звуки світу, які після того місця звучали майже заспокійливо.

— Більше ніколи, — пробурмотіла Майка, тримаючись за голову. — Якщо мене ще раз якась безголова хрінь торкнеться — я лівну з гри.

— Підтримую, — глухо відповів Вайро. — Це вже якась інша категорія дурні.

— Це було не нормально навіть для рандомного фрактала, — тихо сказала Фара.

— Ага, — погодився я. — Схоже, ми реально влізли в щось, куди звичайних гравців пускати не збирались.

Я опустив погляд на руку.

І завмер.

Фрагмент у руці був один. Серце в грудях неприємно стиснулося.

— Дідько… — видихнув Вайро. — Не встигли?

Я кілька секунд дивився на уламок, прокручуючи в голові останні моменти.

Світло. Розлом. Дотик.

Ні.

Щось тут було не так.

— Ні, — тихо сказав я.

— Тоді де він? — одразу спитала Майка.

Я повільно підняв голову.

— Може… його в нас і не було.

Запала тиша.

— У сенсі? — Майка насупилась.

Я вже дивився вбік. Туди, де пасивка почала підсвічувати тонкі свіжі сліди на снігу. Самотні. Чіткі. Нові.

Хтось біг. І біг зовсім недавно.

— Хтось вийшов раніше за нас, — сказав я.

Фара зблідла.

— Із фрагментом?

Я кивнув.

— Так. Ну, й реально той «наш» фрагмент був лише віддзеркаленням. Дідько!

Вайро стиснув щит.

— Ешелон?

Я не відповів одразу.

Бо пасивка вже добудовувала маршрут. Лінії складались у траєкторію. І вели далі. У напрямку POI-1C.

Я повільно всміхнувся.

— Схоже, у нас з’явилася ціль попереду.

Майка зітхнула.

— Або проблема.

Фара тихо сказала:

— Або…це був Кел.

Я подивився на неї.

— Дізнаємось.

І зробив крок уперед.

Бо тепер це було не просто завдання.

Це була гонка.