18

Перші двері виглядали дивно. Наче були зроблені з димчастого скла, яке нічого не відображало. Здавалося, за ними нічого немає. Як, власне, і ручки, щоб їх відчинити.

— Ну і? Що робити? — буркнув Вайро. — Постукати, щоб відкрили? Чи розв’язати якусь загадку?

— Не впевнений, що тут взагалі є «по той бік», — відповів я.

Майка вже присіла, вивчаючи лінії на підлозі.

— Лансо, глянь сюди.

Я підійшов. Лінія, що вела до дверей, була не суцільною. Вона розпадалася на сегменти. І кожен сегмент трохи відрізнявся відтінком.

— Якась послідовність? — припустив я.

— Ага, — кивнула вона. — І, схоже, не просто так.

Фара стояла трохи осторонь, спостерігаючи.

— Це не просто загадка, — тихо сказала вона. — Це фільтр.

Я перевів на неї погляд.

— У сенсі?

— Дивись, — вона вказала навколо. — Тут немає інтерфейсу. Немає підказок. Але є логіка. Значить, перевіряють не рівень і не здібності. А нас самих. Якщо адміни залишали шлях для себе, то тут вони могли з’являтися без класів. Отже, використовувати можна тільки мозок, знання і власне тіло.

Вайро пирхнув.

— Прекрасно. Я прийшов битися, а мене тестують як на іспиті.

— Звикай, — усміхнувся я.

Я присів поруч із Майкою.

— Які варіанти?

Вона провела рукою над лініями.

— Тут є повторюваний патерн. Темний — світлий — світлий — темний… але потім збій.

— Пастка, — сказав я.

— Або ключ, — поправила вона.

Я випростався.

— Окей. Пробуємо ступати по «правильному» порядку.

— Хто спробує? — спитав Вайро.

Я подивився на нього.

— Ти.

— Авжеж, — зітхнув він. — А якщо провалюся?

— Тоді дізнаємось, що буде.

— Утішив.

Він ступив на перший сегмент. Нічого. Другий. Третій…

І на четвертому простір навколо пішов ряб’ю. Наче хтось на секунду «зсунув» шар реальності.

— Стій, — різко сказав я.

Вайро завмер.

— Стою!

— І правильно робиш.

Я швидко прокрутив у голові послідовність.

— Майка, повтори.

— Темний — світлий — світлий — темний… потім знову темний, але трохи інший.

— Значить, це не повтор, — сказав я. — А варіація.

Фара тихо додала:

— Або перевірка на уважність.

Я кивнув.

— Вайро, повернись на крок назад.

Він зробив.

Сегмент під ногою трохи «згас».

— Тепер ступи на інший темний. Той, що з краю.

— Якщо я зникну — не забудьте мене, — буркнув він і ступив.

Цього разу нічого не сіпнулося.

— Є, — видихнула Майка.

Далі пішло швидше. Крок. Ще. Ще.

І коли Вайро став просто перед дверима —

вони відкрилися. Ну, якщо це взагалі можна так назвати. Вони просто зникли.

— Ну от, — сказав він. — Тепер уже точно назад шляху нема.

— Його й не було, — відповів я. — Ідемо далі.

***

«По той бік» виявилося ще гірше.

Простір тут був щільнішим. Якщо раніше здавалося, що все просто шарувате, то тут шари почали рухатись. Повільно, як гігантські пластини, залишаючи між собою проходи.

— О ні… — простогнала Майка. — Це вже лабіринт.

— Не простий лабіринт, — сказав я. — А динамічний.

Фара примружилась.

— Дивіться.

В одному з проходів на секунду майнула фігура.

Вайро одразу напружився.

— Ти теж це бачив?

— Так, — відповів я.

— «Ешелон»? — спитала Майка.

Я похитав головою.

— Не впевнений. Може, це взагалі не гравець.

— Або тут вічно блукають душі тих, кого сюди закинуло, — песимістично додав Вайро.

Повисла важка тиша.

— Та ну тебе. Кнопка виходу нікуди не зникла, тож давайте думати, що робити, а не вдаватися до похмурих фантазій, — сказав я.

Я зробив крок уперед. На диво, моя пасивка працювала. Слабенько, але щось уловлювала.

— Туди, — вказав я.

— Упевнений? — спитала Майка.

— Ні. Але вибору немає.

— Прекрасно.

Ми рушили далі, залишаючи за собою ледь помітні сліди на структурі підлоги.

Плити навколо повільно зсувалися. Іноді прохід звужувався так, що доводилося протискатись між ними. Іноді — навпаки, різко розширювався, відкриваючи нові відгалуження.

І за кілька хвилин стало ясно: це не просто лабіринт. Це лабіринт із вибором шляхів. На одному з перехресть ми зупинилися, дивлячись на три проходи перед нами.

— Класика, — сказав Вайро.

— Ні, — тихо сказала Фара. — Дивіться уважніше.

Я примружився й зрозумів, на що вона показує. На одному зі шляхів були ледь помітні сліди.

Не наші.

— Гравці, — сказав я.

— «Ешелон»? — спитала Майка.

Я знизав плечима.

— Можливо.

Вайро стиснув кулак.

— Тоді туди.

— Не факт, — сказав я.

Він глянув на мене.

— Чому?

— Бо це може бути приманка.

Фара тихо додала:

— Або вони пройшли — і не вийшли.

Майка здригнулася.

— Дякую, дуже підбадьорливо.

Я перевів погляд на інші шляхи.

Один був надто чистим. Другий — з ледь помітними «дивностями» в структурі. Наче ним теж користувалися.

— Лансо? — спитала Майка.

Я видихнув.

— Ми не знаємо правил. Значить, граємо від інформації.

Я вказав на сліди.

— Перевіримо цей шлях. Але обережно. Якщо що — повернемося по своїх слідах.

Ми рушили вперед.

І вже за кілька десятків метрів знайшли сліди бою.

Розрізи на «поверхні» шарів. Сліди пошкоджень. І шматок екіпірування.

Я підняв його.

Пошкоджений наплічник із гільдійною міткою «Ешелону».

— Значить, вони точно тут.

— І були тут раніше за нас, — додав Вайро.

Майка подивилася вперед.

— Тоді питання… де вони зараз? І чи не доведеться нам грати в «Того, що біжить лабіринтом» з невідомим нападником?

І раптом пасивка замиготіла сильніше, ніж раніше, сигналізуючи про об’єкт десь попереду.