17

Спочатку ми справді подумали, що це гравці. Занадто вже звично все виглядало. Рух. Сигнали. Наближення.

Я вже прикидав позиції, Вайро виставив щит, Майка розгортала свої дрони. Класика!

— Тримаємося, — тихо сказав я. — Першими не ліземо.

— Із задоволенням, — буркнув Вайро.

Сигнал наближався. Але… щось було не так.

— Лансо… — тихо сказала Майка. — У мене немає ID. Дрон нічого не передає.

Я насупився.

— У сенсі?

— Взагалі нічого. Ні ніку. Ні фракції. Ні назви. Ні… нічого.

Пасивка якось мигнула. Я спробував зафіксувати ціль і на секунду побачив силует. Розмитий. Наче складений із тих самих «недомальованих» сегментів… але значно щільніший.

— Це не гравці, — тихо сказав я.

— Тоді хто? — запитав Вайро.

Відповідь прийшла до нас сама. З розлому перед нами вийшло дещо. Високе. Вузьке. Схоже на фігуру в плащі, витканому з уламків льоду й темряви. Контури тремтіли, ніби не до кінця закріплені в реальності.

І головне — воно не йшло, а ковзало.

За ним — ще одне. І ще.

— Мені це не подобається… що це за Король Зими зі своїм мертвим військом? — дуже тихо сказала Майка.

Інтерфейс спалахнув із затримкою. Наче сам не хотів це розпізнавати.

[Подія: активована зона нестабільного захисту]
[Тип: невідомий]

— Захист?.. — пробурмотів я.

Фара різко видихнула:

— Це не гравці.

Я кивнув.

— Схоже на ігровий захист артефакта.

Перше створіння зупинилося. І повільно «повернуло» голову в наш бік.

Хоча голови в нього не було.

І цей «вершник без голови», за сумісництвом король-лич, «дивився» прямо на нас.

Брр. Мені терміново потрібен дракон.

Пасивка завила.

[Ціль зафіксовано]

— Контакт! — рявкнув Вайро.

Створіння рвонуло — і миттєво опинилося поруч із ним.

— Чорт! — я вистрілив.

Болт пройшов крізь нього, візуально не завдавши жодної шкоди.

— Не бере! — крикнув я.

— То що робити?! — Майка вже відступала.

Друге створіння опинилося поруч із нею й простягнуло руку.

— Майка! — крикнув я.

Удару не було. Було доторкання. І простір навколо неї тріснув, як скло.

— ЛАНСО! ЩО ВОНО РОБИТЬ?

Вона закричала — і зникла.

Просто зникла.

— Та що за… — Вайро рвонув уперед.

Третє створіння вже було біля нього. Вайро вдарив щитом.

Нічого.

У відповідь — знову дотик.

— Не смій!

Тріск. І Вайро теж зник.

Я різко розвернувся.

— Фара!

Вона вже намагалася піти ривком. Але одне з них перехопило її на виході.

— Ні! — вона вдарила.

Марно.

Дотик. І вона зникла.

— ЩО ЦЕ ЗА ХРЕНЬ?

Я залишився один.

Пасивка сходила з розуму. На мінімапі сигнали з’являлися і зникали. Вони оточували… але не атакували.

— Та ви знущаєтесь… — видихнув я.

Створіння опинилося переді мною.

Я підняв арбалет, палець на спуску… але не вистрілив.

Бо зрозумів.

Дарма.

Вони не вбивають. Вони забирають.

— Гаразд, — тихо сказав я. — Подивимось, що у вас там.

І не став ухилятися від дотику.

Світ тріснув.

***

Падіння не було. Удару — теж.

Світ на мить вкрився сірою пеленою — і наступної секунди я вже стояв у місці, якого не мало існувати.

Мене оточувала порожнеча. Але якщо придивитися — вона не була порожньою.

Вона була… шаруватою.

Наче простір наклали сам на себе кілька разів.

І в центрі — ми.

Майка. Вайро. Фаркс. І я.

— О, чудово, — видихнув я. — Всі живі.

— Це що за хрінь?! — одразу вибухнув Вайро.

— Не знаю, — чесно відповів я. — Але маю здогад.

Майка крутилася на місці:

— Це не інстанс… Інтерфейс реально зник! Як у режимі скріншотів!

Фара тихо сказала:

— Кишеня. І дивись — деякі здібності все ж працюють.

Я кивнув. Пасивка вже на щось натякала.

— Ми вже не на фракталі, — сказав я.

Вайро стиснув кулак.

— Прекрасно. Просто прекрасно.

Майка раптом завмерла.

— Зачекайте…

— Що?

Вона вказала на руку Вайро.

— У тебе це досі є.

У його руці був камінь, підібраний у локації. Він не був прив’язаний до гравця і не лежав в інвентарі.

Але він перенісся разом із нами.

— Значить, ті істоти переносять сюди разом із предметами, — сказав я.

Фара напружилась:

— Тоді…

— Так, — сказав я. — Якщо в гравців «Ешелону» вже був фрагмент у руках — їх теж могло перекинути сюди разом із ним.

Вайро похмуро завершив:

— І вони теж тут.

Ми одразу почали озиратися.

І тільки тепер помітили, що навколо почали проявлятися структури: двері без стін, лінії на підлозі, що ведуть у нікуди, дивні фігури.

Інтерфейс нарешті ожив:

[Зона: Зовнішня кишеня]
[Статус: обмежений доступ]
[Умова виходу: не виконано]

Майка нервово усміхнулась:

— Ну звісно.

Я кивнув.

— Схоже, нас чекають загадки.

Вайро пирхнув:

— Краще б просто бійка.

І в цей момент стало кришталево ясно:

адміни не могли просто так залишити шматки артефакта, що керує фракталами.

Вони поставили захист.

Замки.

І ми щойно потрапили в один із них.

Я всміхнувся.

— Гаразд. Розв’язуємо місцеві загадки. Швидко. І валимо звідси.

Майка одразу оживилась:

— О, це вже по мені.

Вайро зітхнув:

— А якщо тут ще й «Ешелон»…

— Значить, буде весело, — сказав я.

І зробив крок до першої «двері», до якої вела найяскравіша лінія.

Бо це явно був тест.

І, судячи з нашого настрою, провалювати його ніхто не збирався.