8

Прохід за ядром виявився не просто тунелем, ніби його прокопали самі гравці. Не таким, як решта кишені, де все виглядало зібраним із фрактальних уламків. Тут стіни були рівніші, лінії — чіткіші. Руни зникли, поступившись гладкій поверхні з рідкісними врізаними маркерами.

— Це вже не системна генерація, — тихо сказала Майка. — Тут хтось попрацював. Майнери або будівельники.
— Або закріплювали локацію, — додав я.

Пасивка більше не мовчала. Вона не сигналізувала про небезпеку — лише фіксувала окремі елементи на межі видимості. Наче відмічала: «Це важливо».

Йшли ми недовго й майже одразу вийшли в нову печерну зону. Я зупинився першим.

— Та-ак…

Перед нами розкинувся табір. Справжній.

Платформи, вбиті прямо в камінь. Збірні конструкції, енергощити, акуратно розставлені модулі зберігання. Кілька веж — не декоративних, а функціональних, із турелями та сенсорними блоками.

— Це реально гільдійська зона… — Майка завмерла.
— Приватна, — додав я.
— Але як? — видихнула вона. — Фрактал щойно відкрився! Тепер я на сто відсотків впевнена, що ти мав рацію щодо бета-доступу.

Я повільно обвів поглядом територію: сліди розкопок, розібрані пласти породи, закріплені маркери.

Це був не швидкий рейд одинаків. Це була спланована операція.

— Вони тут працювали кілька днів мінімум, — сказав я.

Вайро тихо вилаявся.

— Тобто… — він повернувся до Фаркса. — Ти не жартувала.

Вона не відповіла — лише уважно дивилася вперед. Туди, де в центрі табору стояла головна конструкція: висока башта з пульсуючим ядром керування і гільдійськими мітками.

— Це вони, — тихо сказала вона.
— «Ешелон», — додав я.
— І вони зайшли сюди ще до відкриття фрактала, — завершив Вайро.

Тиша стала важкою. Бо відповідь на питання «як» нікому не подобалася. Або несанкціонований доступ, або куплений бета-вхід від адміністрації.

І саме в цей момент:

— Доступ обмежено.

Не гравець. NPC.

З-за найближчої конструкції вийшов гільдійський страж. Людиноподібний, у броні з незнайомою мені символікою.

— Територія закрита, — продовжив він. — Покиньте зону або підтвердьте ідентифікацію.

Я завмер.

— NPC із гільдійною прив’язкою? — тихо сказала Майка. — Вони вже й таке ставлять?
— Якщо маєш ресурси — ставиш усе, — відповів я.

Фаркс зробила крок уперед.

— Перевірка, — сказала вона.

Ми всі одночасно подивилися на неї.

— Ти що робиш? — прошипів Вайро.

Але було пізно. Страж повернув голову.

— Ідентифікатор…

Секунда.
Дві.

— Фаркс.

— Доступ частково підтверджено.

Майка різко втягнула повітря.

— Він тебе впізнав.

Вайро різко повернувся до Фари.

— Ну от і відповідь.

Вона стояла нерухомо.

— Продовжити доступ? — запитав страж.

Я зреагував швидше.

— Підтвердити, — сказав я.

Він повернув голову до мене.

— Ви не авторизовані.
— Але він — так, а ми в одній групі, — я кивнув на Фаркса, швидко перекинувши йому асистента лідера.

Страж відреагував із затримкою:

— Допуск обмежено. Дозволено доступ до зовнішнього контуру.
— Нам вистачить, — тихо сказав я.

Страж відійшов і більше не рухався.

— Це було занадто просто, — пробурмотів Вайро.
— Ні, — відповів я. — Це було занадто підготовлено.

Я повернувся до Майки.

— Зможеш розкрити систему зсередини?

Вона вже усміхалася.

— Ти серйозно питаєш?
— Працюй.

Вона швидко розгорнула інтерфейс, підключаючись до найближчого модуля.

— Захист є, але дивнуватий, — пробурмотіла вона. — Наче його давно не оновлювали.
— Бо ніхто не мав сюди потрапити, — сказав я.
— Або вони не встигли, — додав Вайро.

— Є, — сказала Майка за кілька секунд. — Залізла в архіви.

У чаті спалахнули дані: логи, записи, файли.

— Знайшла дещо. Відео.

— Вмикай.

Камера. Цей самий зал. Але ще під час розкопок.

Фігури в броні. Люди. І один із них — Фаркс.

— Кел… — тихо сказала Фара.

Він щось говорив, але звук спершу не йшов.

Потім прорвався:

— …ми підтвердили. Це не просто вузол. Це доступ…
— …якщо розрахунки правильні, це ключ до керування зв’язками фракталів…
— …артефакт уже активовано…

Запис смикнувся.

— Перемотай, — сказав я.

Майка виконала.

Кадр змінився.

Кел стояв ближче до камери. Втомлений. Але в очах — одержимість і збудження.

«Ключ уже в нього.»

— Стоп, — сказав я.

Майка завмерла.

— Назад.

Повтор.

«Ключ уже в нього.»

— Хто цей «він»? — тихо спитала Майка.

Я дивився на запис. На Кела. На його погляд.

Він дивився не в камеру. А трохи вбік.

— Це не лог, — сказав я. — Це повідомлення.

Вайро насупився.

— Кому?

Я перевів погляд на Фару.

— Гарне питання.

Вона не відривала очей від запису. І вперше за весь час виглядала по-справжньому наляканою.

Пасивка блимнула яскравим спалахом — цього разу вказуючи не на механізм, а кудись у глиб табору.

Я повільно випростався.

— У нас гості.

І тієї ж миті на іншому боці табору щось ворухнулося.