2

— Лансо, ти де? А, вже тут. Саме вчасно. — Вайро кивнув на напівпрозору арку, всередині якої вже збиралися золотаві іскри. — Декілька секунд до порталу. Стрибаємо на десяту годину й одразу ліворуч. Домовились?

— Прийняв, — відгукнувся я, перевіряючи ремені рюкзака.

[Системна підказка: Ви увійшли в зону порталу. Переконайтеся, що група готова.]

Портал «Вікна» завжди вів у проміжне місце — міжпросторову кишеню. Окрему круглу залу, схожу на циферблат, із дюжиною сяйливих арок по периметру. У великих гільдій там були власні проходи — величезні, з гербами та охороною з НПС. Для чужинців ці портали зачинені, але у гільдії можна купити доступ-ключ і отримати бонус: тимчасовий баф до захисту та гостьову мітку, щоб тебе не перетворили на килимок чи мокру пляму просто на вході.

Такі самі ключі використовують і для відвідин стабілізованих гільдійських земель: подивитися ярмарок, помилуватися забудовою або пройти співбесіду на вступ до гільдії.

Решта порталів «кишені» — дикі. Вони ведуть у випадкові точки активного фрактала. Куди саме — сюрприз від системи. Саме там і чатують ПКашери. Запізнілого туриста легко підловити на виході, а якщо на ньому є щось цінне… падіння навіть 10% спорядження з убитого — солодка нагорода для любителів легкої наживи.

Тому головне правило просте: зайшов — одразу стрибай із групою, не барися.

Над «Вікном» спалахнули цифри:

[10] [9] [8] [7]…

— Ну що, хлопці, хай нам пощастить! — Майя підтягнула на плечі свій рюкзак-агрегат, з якого стирчали антени й маніпуляторні клешні. Метал за її спиною тихо клацнув, ніби підтверджуючи готовність.

Я кивнув і став трохи лівіше від Вайро. Серце билося в такт цифрам таймера.

[6] [5] [4]…

Арка порталу раптом спалахнула так яскраво, що на мить усе навколо розчинилося в золотавому мареві. Повітря загуло, ніби хтось смикнув струну розміром із хмарочос.

[3] [2] [1]

— Пішли! — рикнув Вайро, і ми одночасно ступили у світло.

Світло поглинуло все. Здавалося, я лечу крізь киплячу ріку золотих іскор, а десь у глибині чується низьке гудіння — ніби світ на мить перестав бути цілісним.

Ми буквально вивалилися в міжпросторову кишеню. Підлога під ногами була напівпрозора, і внизу, мов у глибокому океані, виднілися далекі уламки фракталів.

У «диких» порталів свій шарм: можна опинитися хоч у покинутому храмі, хоч у гнізді големів-павуків. А якщо пощастить — навіть у тилу PvP-загону.

— Десята година! — Вайро швидко оцінив ситуацію й рвонув уперед, а ми — за ним.

Ми майже дісталися потрібного порталу, коли збоку майнули силуети. Четверо. Червоні мітки.

[Увага! Поруч виявлено ПК-гравців.]

— Контакт! — крикнула Майя, і її рюкзак-агрегат ожив, випустивши в бік ворогів пару міні-дронів з електрошокерами.

— Лансо, прикрий! — гаркнув Вайро, стаючи стіною між нами й нападниками. Його щит прийняв перший залп, глухо дзенькнувши.

Я двічі вистрілив, змушуючи їх сховатися за аркою, і ми, не гаючи жодної секунди, пірнули в сяйливу плівку дикого порталу.

Світ здригнувся. Кольори змішалися. Очі на мить засліпило білим.

Вийшовши на фракталі, ми одразу звернули ліворуч, як і домовлялися, й вискочили на засніжену стежку. Снігова пилюка вихором здійнялася від наших кроків. Ліворуч тягнувся ліс, праворуч — височіли величезні брили, ніби їх вирвав із гори хтось розміром із велетня. Усе було вкрите сріблястим блискучим снігом, тож навіть каміння здавалося примарно-кристалічним.

Ми сповільнилися, щойно зрозуміли, що ПК-мітки більше не відстежуються поруч, і я, навіть не дивлячись на карту, вже знав, що робити.

Моя пасивка спрацювала.

Світ довкола трохи «пригас» — кольори перейшли у холодну сіро-блакитну гаму. Але дещо засяяло: на снігу, майже біля самої стежки, горіли золотаві штрихи. Ледь помітні для звичайного погляду, але в цьому режимі — наче хтось провів пензлем із вогняною фарбою. Не звичайні сліди. Вони могли вести до рідкісного моба, схованого тайника або залишків чогось прадавнього.

У більшості гравців цей баф вмикався раз на п’ятнадцять хвилин, а в мене він висів постійно. Нічого кастувати не потрібно: просто йдеш — і якщо поруч є щось варте уваги, воно саме дає про себе знати. Іноді слідами, іноді іскрою на камені, іноді легким мерехтінням у повітрі.

Я усміхнувся.

— Є контакт, — сказав я, вказуючи на кам’яну гряду. — Ходімо подивимось.

Майя й Вайро синхронно розвернулися. І добре, що я помітив першим: на краю гряди під землею вже ворушилося щось занадто велике для мирного моба.

А сніг… сніг над ним чомусь темнів.

Я зробив кілька кроків уперед і присів за каменем, щоб краще роздивитися. Сніг справді темнів, ніби на нього лили чорнило. І це чорне «щось» рухалося дедалі сильніше, наче рвалося назовні.

— Воно копає? — пошепки спитала Майя.

— Швидше проривається, — відповів я.

Наступної миті сніг здувся горбом, і з-під нього показалася широка голова, блискуча, мов мокрий камінь. Без очей. Замість рота — потрійний вінець кістяних стулок, із яких сочився густий чорний дим.

Істота витягувала за собою тіло, схоже на клубок переплетених жил і хрящів, врослих у темний панцир. Кожен рух супроводжувався огидним скрипом, ніби хтось ламав ізсередини мерзле дерево.

— Тінежер, — впізнав Вайро й одразу вихопив списа. — Йде на тепло.

Я бачив таких лише раз — і то у відео з рейдів. Рідкісна, але моторошна тварюка: вона не просто пожирає, а висмоктує енергію. Не витривалість і не ману — а усе, що гріє тебе зсередини. Після зустрічі з нею залишаєшся в снігу, мов вичавлена ганчірка, з дебафом гіпотермії.

Пасивка мигнула — навколо істоти проявилося каламутне червоне сяйво, всередині якого пульсувало яскраво-жовте світло. Отже, в ній є артефакт. Зазвичай це ядро, з якого падають рідкісні модифікатори броні.

— Наш клієнт, — сказав я, перевіряючи тятиву техно-арбалета. — Майє, ставай на фланг, я беру дистанцію. Вайро — не дай йому заритися в сніг.