Глава 8: Шлях додому: «Шприц Сталіна» та Радомишль в ілюмінаторі

Вулиця у затінку дерев… перехрестя зі світлофором, в якого зелений світиться бірюзовим… довгий підземний перехід під залізницею зі стінами, розмальованими графіті… вітрини супермаркету на першому поверсі житлового будинку… Ми йшли востаннє вже знайомим і звичним шляхом — Рим згортався за нами…

У нас лишилось ще трохи часу до від’їзду в аеропорт, а за плечима рюкзаки. Особливо з ними нікуди й не попрешся, тож вирішили наостанок прогулятись у ландшафтному парку Вілла Борґезе.

Цей великий парк розташований на півночі центральної частини міста. У ньому знаходяться декілька музеїв та галерея, багато пам’ятників і фонтанів, зоопарк, атракціони; здаються напрокат велосипеди та сеґвейі.

Приємна прогулянка тінистими алеями Борґезе зайняла у нас декілька годин і склалася у чотири кілометри шляху. Чудово було посидіти моєму індіанцю в спокої серед екзотичних дерев на березі мальовничого озера після багатоденного перебування в гущі людської суєти та в обмежених кам’яних просторах великого міста. Цей куточок світу нікуди не квапиться, розміреність його життя присипляє, але час вирушати до аеропорту. З оглядового майданчика пагорба Пінчу, розташованого на межі парку, я обвів прощальним поглядом простори Вічного міста: на обрії — пізнаваний обрис купола базиліки Святого Петра, у підніжжі — великий овал П'яцца дель Пополо, і через п’ять хвилин підземний світ метрополітену поглинув нас.

Наш намір потрапити в аеропорт Чіампіно з кінцевої станції метро «Ананьїна» — тієї самої, до якої ми вже їхали з нього по прильоту, але тоді не склалося, бо доля двома колами вивела нас на залізничний вокзал. Цього разу на зворотному шляху лінія долі жорстко прописана сталевими рейками підземки.

Нарешті наша дев’ятнадцята станція Ананьїна-Нефортова. На поверхні бас стейшн, знаходимо потрібну платформу — там голяк. Повертаємось до кас: на автоматі для продажу квитків табличка «Квитки до аеропорту продаються у водія». Чи то Настя не довіряє своїй англійській, чи то набутий недавній досвід у Лідо підштовхує її зарядити чудо-девайс монетами і обміняти їх на гарні, цупкі паперові прямокутнички.

Справа зроблена, і ми задоволені вже на платформі. Незабаром до нас підходить дівчина і запитує про тікетс. Настя розказує їй теорію відносності та екстраполює кота Шредінгера на квитки. Тепер ми вже втрьох топчемось на порожній платформі. Проходить п’ятнадцять… двадцять хвилин — автобуса немає. Наша попутниця нервує — у неї квиток до Парижа, і час підходить до критичної межі. На платформі броунівський рух посилюється…

На автостанції навколо нас знаходяться десятків зо два автобусів, і всі вони розфарбовані в синій колір перевізника «Котрал». І тут на територію цієї колірної монотонності вривається червоний автобус «Атрал» -- компанії, що конкурує. Він лихвацьки вписується в поворот і різко зупиняється біля нашої платформи, двері відчиняються… за лобовим склом висвічується рядок «Аеропорт Чіампіно».

Моє серце завмирає, коли біля водія Настя збирається провести квиток через валідатор. Вона ще не зрозуміла, що цей проїзний документ іншого перевізника. Водій махає рукою, щоб не затримувалась і проходила в салон, я прошмигую за нею, а за мною парижанка… Дуже швидко фактично троє «зайців» прибули до аеропорту.

У літаку до Варшави Насті випало місце у хвості в останньому ряду, мені — ближче до крила. Поряд зі мною біля ілюмінатора, місце зайняв чоловік моїх років. У польоті він томився від нудьги, час від часу заплющував очі, наче збирався кімарнути, то копався у смартфоні, шукаючи щось, то поглядав за борт, але там нічого не приваблювало його ока — простір був заповнений наполовину голубим небом і наполовину білою пустелею з хмар.

З часом ми зачепилися розмовою. Моїм попутником виявився поляк, який живе на дві країни. Він вже тридцять років працює у Римі, має там квартиру і ще дві — у Варшаві. Цікаво було порозмовляти з ним. Він говорив до мене польською, а я до нього українською — і перекладача не потрібно. Відомо, що українська мова має більшу лексичну подібність з польською, ніж з російською. Весь фокус у тому, що українці з народження перебувають у зросійщеному середовищі: якби не воно, то російська видавалася б менш зрозумілою, ніж польська.

Літак почав зниження, пустеля із хмар поступово наближалась і вже скоро перетворилась на подобу гір. Сонце на горизонті то ховалося за густі темні силуети, неначе за гірські хребти, то, яскраво підсвічуючи їх верхній тонкий контур, виринало, розфарбовуючи сусідні хмари жовто-червоними тонами. Внизу іноді проглядали павутини із вогнів — на землі вже володарювали сутінки.

Боїнг, з’їхавши зі злітної смуги, підрулив до термінала та завмер. У салоні заметушилися пасажири, збираючись на вихід. Попутник-поляк зателефонував комусь та повідомив, що він вже в аеропорту Модлін, потім показав мені екран смартфона з погодним рядком «Warszawa +9°С». «Що ж, будемо загартовуватись!» — сказав я, вказуючи на короткі рукави наших футболок. Каплі води виписували свої доріжки по склу ілюмінатора.

Наступний наш переліт з Варшави до Києва має відбутись ранковим авіарейсом з аеропорту імені Фридерика Шопена. За ночівлю Настя домовилася з одним знайомим українцем, з яким вже раніше перетиналась туристичними стежками. Зараз він працює і проживає у Варшаві. Польща не в зоні євро, тому, щоб не купувати злоти лише «на трамвай», квитки для проїзду з аеропорту до міста були оплачені через інтернет.

На східцях трапу нас зустрічала осінь. Вона взяла мене у свої холодні обійми і, побачивши, що я в одній футболці, тихо заплакала дрібним дощем. «Фі!» — сказала Настя і прикинулась, що не знає цю тітку, адже сорок футболок під светром надавали їй впевненості. Ще дві години тому я був серед літа, і бетон злітки Чіампіно дихав жаром, немов піч у сільській хаті…