Глава 6: Ватикан: Скарби Папи, мумії та аргентинське селфі

Сьогодні в наших планах відвідати теократичну міні-державу, яка знаходиться у західній частині Вічного Міста. Там ми проведемо весь день, і, щоб підтримати наші сили, знадобляться харчі, тож на шляху до метро заходимо в супермаркет купити бутерброди та фрукти.

Ватикан — це найменша країна на планеті, площею всього сорок чотири гектари. Для порівняння, підходить трохи більший, добре візуально окреслений, мікрорайон Рудня в Радомишлі. Ця міні-держава, незважаючи на свій розмір, контролює понад мільярд людей по всьому світу, притому, що її постійне населення не перевищує семи сотень жителів. У володіннях Папи Римського знаходиться найбільший у світі католицький собор, найменша система національних залізниць довжиною в триста метрів; є своя армія, радіостанція, пошта, супермаркет; одна з найбагатших колекцій світового мистецтва, величезна бібліотека з близько двома мільйонами друкованих та рукописних стародавніх книг.

Хвилин п’ять ходьби від станції метро «Оттавіано» і перед нами на розі вулиць постала височенна стіна держави-міста. Якщо піти прямо, уздовж її південної ділянки, то можна потрапити до собору Святого Петра, але спочатку ми маємо намір побувати у знаменитих музеях Святішого Престолу, тому за вказівником звертаємо вправо.

Далі наш шлях проходить зі східної сторони Ватиканського пагорба, схили якого під кутом укріплені міцними мурованими підпірними стінами та на рівні його поверхні переходять у вертикальні. Їх висота конкурує з п’ятиповерховими будинками, розташованими з протилежної сторони вулиці.

До входу в музеї від рогу вулиць, ми пройшли майже півкілометра і весь час обходили чергу з туристів. Щоб не нудьгувати в ній, витрачаючи даремно час, ми ще з вечора потурбувалися про квитки, придбавши їх через інтернет за трохи вищою ціною. Тепер у нас своя черга із таких же, як ми, але вона не така велика: декілька хвилин і охоронець пропускає нас попередньо просканувавши QR-коди квитків на смартфоні.

Музеї Ватикану розміщуються у довжелезних галереях. Їх сумарна довжина становить до двох кілометрів, а петляння залами множить пройдений шлях. Кількість виставлених на огляд експонатів рахується десятками тисяч. За рік через музеї проходять чотири мільйони туристів. Можна уявити, скільки заробляє ця маленька країна на туризмі. Але, проходячи довжелезною галереєю з численною кількістю мармурових статуй, барельєфів, порфірових масивних саркофагів, я уявив собі і жахнувся, скільки праці та часу потрібно, щоб протерти хоча б тільки від пилу весь цей багатодеталізований рельєф!

Цікаво було побувати в Єгипетському музеї. В його залах представлені експонати стародавньої культури — деякі з них мають вік у три з половиною тисячі років. Усипані ієрогліфами древні стели приваблюють мою увагу. За цими незвичними знаками та символічними фігурами криються тексти, а в них незрозумілі та незбагненні мені смисли. Ми заходимо в зал з приглушеним світлом. В ньому виставлені розписані дерев’яні саркофаги, канопи (посудини, в яких при муміфікації тіла окремо зберігалися внутрішні органи), інструменти для муміфікації і навіть мумія тут є. Вона покоїться у відкритому саркофазі запеленена смугами тканини. Поверх тіла, донизу долонями, покладені висохлі кисті рук. Під почорнілим покровом того, що колись було шкірою, випинають звивисті утворення. Тисячі років тому вони були венами, й у них пульсувала гаряча кров. Чорно-коричнева голова мумії зі зламаним від часу носом, проваленими очницями та тріщинами від них на чоло вказує на те, що плоть вже перетворилась на крихку субстанцію та готова розламатись, як перепалений глиняний глечик на черепки.

Уявляю, як моторошно було б прогулятись одному вночі єгипетськими залами, заповненими цими всіма культовими речами, між чорними базальтовими фігурами фараонів та богів; відчути хвилю холоду у спині, неочікувано побачивши у тьмяному світлі людське тіло, увінчане головою шакала — бога мертвих, охоронця могил та мумій Анубіса.

Культура давньоєгипетської цивілізації видається якоюсь фантастично-інопланетною та одночасно відчутною земною реальністю, якщо не споглядати її на картинках, а безпосередньо перебувати серед великої кількості речей тієї епохи. Напевно, енерго-інформаційні поля минулого залишаються за межами часу, і з ними можлива взаємодія.

Проходячи скрізь Галерею гобеленів: «Нічого собі так килимочки!». Відразу привертають увагу їхні розміри площею у велику кімнату або навіть в однокімнатну квартиру. Вони зроблені за ескізами знаменитого Рафаеля п’ятсот років тому. Сюжети на релігійні теми виконані кольоровими нитками так майстерно, що видаються картинами, написаними фарбами. Люди, які створювали ці шедевральні килими вручну, були не просто ткачами, а високопрофесійними художниками, а ще дуже терплячими, бо за один місяць один майстер міг створити не більше квадратного метра полотна.

За багато століть римські папи назбирали величезну кількість витворів мистецтв, і для того, щоб хоч на мить звернути увагу на кожен окремий експонат цієї скарбниці, потрібні дні, щоб роздивитись детально — роки, а на осмислення не вистачить і життя. Таку кількість речей неможливо сприйняти одразу; це як дивитись на цегляну стіну: наче бачиш все, а насправді — нічого, жодної цеглини. Спочатку ходиш залами, щось розглядаєш, якісь речі притягують увагу — трохи затримуєшся біля них, а через багато годин вже перенасичений, втрачаєш сприйняття і просто проходиш крізь менш цікаві зали, ліниво крутиш головою навсібіч.

Після чотиригодинного блукання музеями, перекусу на лаві у парадному дворі та розігріву неймовірними фресками Рафаеля в палацовому комплексі ми добралися до Сікстинської капели — папської каплиці, спорудженої у п’ятнадцятому столітті на замовлення Папи Сікста ΙV. Вона для мене була особливо цікавою, тому що розписи стелі й фреска на вівтарній стіні були виконані Мікеланджело Буонарроті — людиною, про життя і творчість, якої я читав ще зовсім недавно у біографічному романі Ірвінга Стоуна «Муки та радості».