Глава 5: Вічне місто: Котячий рай та нічний Треві

Хвилі накочуються на ноги, хлюпочуть, пестячи своєю ранковою прохолодою. Я вже скупався та стою на лінії прибою: споглядаю безкрайню синю широчінь, вбираю в себе відчуття, запам’ятовую, прощаюся з морем.

До від’їзду з міста маємо ще декілька годин, тож вирішили прогулятись набережною до туристичного порту. Нічого особливого на нашому шляху не траплялось — все майже одноманітне на кілометри: ліворуч від пішохідної та велосипедної доріжок пляжі зі своєю атрибутикою, кафе із зазивними написами; праворуч — вулиця, а уздовж неї невеличкі чотири- чи п’ятиповерхові будиночки з видом на море. Ряд пальм на набережній не створює затінку, прогулюватись спекотно. Середина вересня, але ж тут субтропіки, сорок перша паралель, і сонце на небі вище на дев’ять градусів, ніж у нас вдома. Трохи заховались у тінь за стінами якоїсь споруди в порту, подивились на рибу, яка просто кишить біля причалів, на ліс, створений щоглами яхт… трохи відпочили та й пішли.

Потяг рушив, будинки міста попливли у вікнах вагона через декілька хвилин перед очима вже знайомий нам лісопарк із італійських сосен. Прощавай, Лідо-ді-Остія!

Сьогодні наш шлях лежить до Рима — одного із стародавніх міст на землі, прародителю європейської, а в сьогоденні вже світової цивілізації. У місті ми пробудемо декілька днів. Я змасштабував Рим та Київ. Вони співрозмірні між собою за кількістю населення, площею, мають по три лінії метро приблизно такої ж загальної довжини. На цьому порівняння можна закінчити: у всьому іншому Київ значно менший світ, і це можна вже помітити за пасажиропотоками центральних вокзалів та кількості туристів за рік. Вони у шість-сім разів більші на користь Риму.

Близько години у дорозі, дві пересадки й ми на станції метро «Лібія». Слідуємо за групою людей на вихід і опиняємось у ліфті на мінус шостому поверсі, якась хвилина — і ми вже на поверхні. Неочікувано… ніколи не приходила думка, що у метро можуть бути ліфти.

В кілометрі від станції нас чекає заброньований номер готелю з поетичною назвою «Amico Del Sole», що з італійської перекладається як «Друг сонця». Насправді, це не готель у класичному розумінні, а квартира, обладнана під номери — таких у Римі тисячі.

Прогулюючись вулицями міста, швидко дісталися за адресою. Перед нами семиповерховий будинок, де на першому поверсі серед вітрин магазинів скляні вхідні двері під’їзду, праворуч на стіні — домофон із зазначеними номерами квартир та прізвищами мешканців. Потрібний напис «Аmico Del Sole» теж у цьому списку. Настя вже подумки потирає долоні та тисне кнопку… у відповідь з динаміка ні шереху. Декілька безрезультатних спроб — і «Друг сонця» вже нам не друг. Пройшли навколо будинку — інших під’їздів немає. Сіли та сторожимо двері, кумекаємо, що за підстава. Ось у будинок хтось заходить, ми прошмигуємо за ним… такий нічого собі під’їзд: мозаїка на стінах, сходинки з мармурових плит, природне освітлення з обох боків через вікна з матовим склом.

Сунемося на вихід: на дзвінок у двері ніхто не зреагував, тож ми не стали поки що їх виносити. Зметикували, що у квартирі рецепції немає, а на запит адміністратора в листуванні Настя повідомила, що сподіваємося прибути до четвертої вечора. Зараз пів на третю, і чекати півтори години не хотілося, та й для впевненості не завадило б зв’язатися з хазяйкою квартири. Можна було піти в кафе, там вай-фай має бути, але тут у будинок почав заходити імпозантний, із сивиною на скронях, італієць… Ми не стали його гамселити ногами у під’їзді за те, що він не розуміє українську і про англійську не чув. Я зобразив мізинцем і великим пальцем біля вуха телефонну трубку та тицьнув біля кнопки домофона напис «Друг сонця». Добродій зрозумів, дістав мобільний та набрав номер, але виявилося, що наш адміністратор англійську теж ні в зуб ногою. Тож Настя повернула девайс італійцю і жестами втокмачила, щоб він повідомив «Сонце», що його з нетерпінням чекають збуджені друзі. Згодом ми дізналися, шо всьо окей і хазяйка буде через годину. Подякували синьйору та пішли глянути на район — зробити пару зарубок: тепер він наш на три дні.

Коли ми повернулися до будинку, на нас вже чекали. Жінка років за сорок переписала в журнал дані паспортів, показала наші володіння, видала ключі та й щезла за вхідними дверима.

Я почав вивчати надану в наше розпорядження територію. Взагалі, італійські будинки та квартири — це незвичне для мого «індіанського» ока планування. Їх важко описати словами: це не простий уніфікований совдепівський фіг-вам із прямокутничків — тут широкий політ фантазії архітекторів. Будинок, де ми поселилися, в горизонтальному плані — це п’ятикутник з одним прямим кутом, по периметру якого розташовані п’ять квартир, а в середині внутрішній двір розділяється навпіл сходовою кліткою з вікнами на дві сторони. В утворені маленькі дворики виходять кухні та ванні кімнати, а житлові — на зовнішній периметр. Наш готель на два номери влаштовано у чотирикімнатній квартирі. Кожний номер має свій санвузол з душем. Загальний — тільки великий коридор з холодильником та буфетом. В наявності — електрочайник з посудом, на додачу — чай, кава, цукор та цукерки.

На годиннику п’ять вечора, туристичні об’єкти вже закриваються, тож залишається тільки прогулянка містом. У мене, крім маршруту номер один на цілий день, був запасний — на декілька годин. Ним і вирішили сьогодні скористатися.

Станція метро «Лібія». Настя впевнено натискає кнопку мінус шостого поверху — логіка попереднього досвіду підйому. Двері ліфта відчиняються… на цьому поверсі в цьому закутку людей немає… Написи вказують, що лінія, яка нам потрібна, знаходиться вище, на мінус четвертому поверсі. Пішли ми по вказівниках вивчати будову ескалаторних підйомів. Виявляється, на станції спуск в метро влаштований у вертикальній шахті, ескалатори та поряд зроблені звичайні сходи розташовані прольотами зигзагоподібно, як у під’їзді будинку. Звідси й поверхи.