Глава 4: Лідо-ді-Остія: Рибацька Венера, краби та штурм паркану

Новий день будив мене світлом крізь повіки, звуками за вікном, і я прокинувся. Мій погляд ковзнув по рівній білій стелі кімнати хостелу, перейшов на стіну та зачепився за якусь картину. Звечора вона сприймалася як абстракціонізм: винні пари розширюють свідомість, а зранку — як каляки-маляки. Час вставати.

Litus Roma Hostel розташований в історичній будівлі. Напевно, це найбільший за площею будинок у місті. Новачку можна і заблукати у його довжелезних та широких коридорах. Зовні будівля з трохи облупленими стінами, а всередині все пристойно. Нас поселили на другому поверсі в сімейному номері на чотири місця: виходить по два ліжка кожному, але зайві ми вирішили в суборенду не здавати. Нова постільна білизна, великі білосніжні рушники, своя ванна кімната, в комплекті — шампуні, а в їдальні сніданки. Це все було неочікувано для формату хостела.

Я підійшов до вікна, відкрив його величезні стулки, які доходили до підлоги, та оперся на бильця у віконному прорізі — майже балкон. Переді мною у ранковому світлі розкинулася синя широчінь моря. Десь на обрії біліли цяточки яхт, а на пляжі вже перші відвідувачі приймали сонячні ванни. Між пляжем та будівлею хостела вулиця вже давно жила у своєму звичному ритмі. Вир звуків життя через відкрите вікно розбудив і Настю. Невдовзі ми пішли збадьоритись до моря. Пляж через дорогу, тож верхній одяг не потрібен — лише рушники. Після моря і не потрібний пляжний душ, його заміняє більш комфортний в номері.

Ранкове море мені сподобалося більше, ніж вчорашнє вечірнє. Через більшу висоту сонця вода здавалася більш прозорою, а світ веселішим. Ми поплили до залишку старого рибацького пірса, дерев’яна платформа якого розміщувалась на купі каміння. Вона і вціліла в штормах завдяки йому. Уподобали собі це місце краби, там їх досить багато, а на платформі хтось поставив статую жінки — Рибацьку Венеру. Ми видерлися на платформу, та завітали до богині в гості. Накупавшись вдосталь, пішли на сніданок.

Їдальня хостелу працювала в режимі шведського столу: береш, що хочеш, робиш собі якийсь гарячий напій та бутерброди. На тацях розкладені гори тонко нарізаної шинки, сиру, порційного масла, джему, печива, кексів і всяких таких інших смаколиків. Звичайно, зробити бутерброд з напівпрозорої, тонюсінької скибочки шинки можна, але я ж українець, і робити таке — то є гріх. Довелося ліпити його з трьох скибочок, наклеювати їх до хліба маслом та сиром. Винахідників слайсерів, мабуть, чекають у пеклі. Очевидно, що це не український винахід, бо не сумісний з нашим національним менталітетом. Приготувавши пару бутерів та кексів, я пішов закалапуцяти собі чаю. Знову якась «залізяка» з написами незрозумілою мовою та купою кнопок. Прямо як в пісні: «Нажмі на кнопку — палучішь в результат, і твая мєчта асущєствіца». Мій внутрішній індіанець підгледів на яку натискала дівчина попереду мене. Я взяв найбільшу скляну прозору чашку десь мілілітрів на триста, і палець потягнувся до чарівної кнопочки… Щось булькнуло, але дива не сталося — на дні чашки хлюпалося грамів п’ятдесят кави. Ну, раз сьорбнув і осушив її — внутрішній індіанець знітився й заховався. Мені довелося взяти справу в свої руки: я глянув на автомат і знайшов зрозумілий та потрібний напис «хот вотер» — все ж таки не зовсім йолоп. Натиснув кнопку — налилося півчашки; ще раз натиснув — ну от і якраз.

Після сніданку у нас була запланована авантюрно-пізнавальна програма — не валятись же нам весь день, як моржам, на пляжі — це не цікаво. Ми пішли оглядати археологічний комплекс «Остія Антика». До нього йти було недалеко — десь до трьох кілометрів, два перших — це екскурсія містом Лідо-ді-Остія. Цікаво, що воно за своїми розмірами таке ж, як і Радомишль, але з населенням, більшим у п’ять з половиною разів.

В Лідо, на такому невеличкому клаптику, проживає вісімдесят п'ять тисяч осіб. Це пояснюється тим, що квартали міста забудовані тільки багатоквартирними, у більшості своїй п’ятиповерховими будинками. Національні традиції проявлені у плануванні квартир, створюють незвичну для нашого ока архітектуру.

Будинки різноманітні та невеликі у декілька квартир на поверсі з відкритими великими балконами, часто прикрашеними різними декоративними рослинами та квітами. Наші українські будинки, особливо радянського спадку, сірі, однотипні, довгі бараки з маленькими квартирами. Ця вбогість створила народну традицію поліпшувати житлові умови за допомогою маленького балкона, який почали закривати та склити з усіх сторін, перетворюючи його на додаткову житлову площу або на комірку.

В Лідо, балкон — це не закуток у квартирі, а маленький озеленений особистий дворик. Можливо тому, що квартали міста забудовані щільно, а між будинками немає дворів — тільки проїзди. Цікаво, де ж тоді граються діти.

За відсутності цих же дворів сміттєві баки розташовані на вулицях, але вони не мозолять очі, бо закриті, а навколо них чисто.

В Лідо багато автомобілів: удень це не дуже впадає в очі, але стає помітним ближче до ночі. Вчора, коли пізно ввечері прогулювались містом, помітили незвичну для нас картину: хоча на вулицях мало зустрічалося людей та рідко проїздили автомобілі, але вони були не порожні, а перетворились на величезну автостоянку.

На кожній з них залежно від ширини у два або чотири ряди стояли притиснуті до тротуарів автомобілі. Цікаво, що виїхати з колони затиснутої між вузьким тротуаром і зовнішньою колоною, неможливо. Так ночують тисячі авто по всьому місту, а багато і днюють.

Напевно, елементом крутизни в Лідо-ді-Остія є не марка авто, а наявність гаража, особливо поблизу будинку. Хоча хтозна, можливо, для менталу мешканців міста мати гараж — недоцільність та дивакуватість.