Глава 3: На шляху до моря: Італійські квести та логістика «наосліп»

Бути в Римі, знати, що у двадцяти восьми кілометрах від головного вокзалу хлюпочуться хвилі Тірренського моря, і не з’їздити до нього, щоб помочити ноги, — тяжкий злочин! Ми з Настею — не злочинці, тому запланували дві ночівлі на узбережжі. Рим почекає, він же — Вічне Місто.

Найближче, найлегше і найдешевше дістатись до моря — це поїхати у Лідо-ді-Остія. Це місто знаходиться в міській транспортній зоні Рима. До нього можна доїхати на метро з пересадкою на електричку по тому ж квитку за 1,5 євро. Задача тільки в тому, як дістатись від аеропорту до метро. Я ще вдома нагуглив три варіанти. Перший — стандартний і простий: за 6 € автобусом до головного вокзалу Терміні. Другий варіант складніший, але дешевший: автобусом за 1,2 € поїхати з аеропорту Чіампіно в однойменне місто, звідти електричкою до Терміні за 1,5 €. Звичайно, я вибрав третій варіант — хитріший та найдешевший — 1,2 € та шість кілометрів автобусом до найближчої станції римського метро Ананьїна. Навіщо платити більше?

Аеропорт Чіампіно. Автобусну зупинку компанії «Atral» знайдено, автомата з продажу квитків на ній не виявлено. Нічого, у нас говорять: «Язик до Києва доведе». Настин англійський поводив нас по кутках терміналу та касах. Нарешті, ми ощасливилися квитками та, підстрибом побігли до автобуса, який вже прибув.

Все йшло по плану: автобус мчав у напрямку дорожньої розв’язки, але чомусь не доїхавши до неї, повернув вправо, об’їжджаючи аеропорт — ми напружилися. «Та пусте, можливо, у нього такий маршрут: спочатку круть — за злітку в місто Чіампіно, потім верть — назад до розв’язки і в Рим», — заспокоїв я себе та Настю. Ось ми вже крутимось вулицями міста, ще декілька хвилин і автобус зупинився на залізничній станції. Всі люди піднялися і почали виходити. Попереду нас сиділи хлопець з дівчиною, побачили, що ми не рипаємося на вихід і запитали: «Іт іс рейлуей-стейшн?». «О, єс!» — впевнено закивали головами ми. Молоді люди вийшли. «Дивись, вони нас за місцевих прийняли!» — сказала Настя. «Так, — відповів я, — але щось усі люди повиходили…»

Автобус рушив, з водієм залишився розмовляти якийсь чоловік. Його присутність додавала нам впевненості в тому, що є пасажир крім нас, отже, далі все ж таки поїдемо до метро. Ми виїхали з міста, проїхали знову по тій же дорозі біля аеропорту і тепер уже звернули до розв’язки. На мосту я задоволено сказав Насті, що зараз автобус зробить круть-верть під цей міст, а там ще кілометрів зо три — й ми на станції метро. Я знаю, бо у мене ж в голові навігатор.

Круть-верть з мосту — якісь кущі по боках… нічого не проглядається… автобус мчить… Настя крутить смартфон туди-сюди й каже: «Навігатор, мабуть, заглючив, показує, що назад до аеропорту під’їжджаємо». Через хвилину автобус дійсно зупинився там. Рвонули ми з гальорки вперед до водія — хотіли почути, про що він нам повідає. Водій: «Бас… но метро… но Ананьїна!» — крутить свій вініл і всьо. Пішли ми на вулицю чухати потилиці. Схоже з розгону не в той «Atral» заскочили. Тепер треба знову в касу за квитками, бо ці вже пройшли валідацію руками водія — він надірвав їх. Порадились з Настею швиденько, вирішили, що поїдемо в цьому ж автобусі на залізничну станцію, а бігти в касу за новими квитками та з’ясовувати, чи ходить щось до метро, чи мо наснилось, немає сенсу. Тож, ми заскочили в салон. Водій на нас вже не звертав уваги, напевно, подумав про тупих іноземців, які вирішили, що з другої спроби вони зможуть все-таки доїхати туди, куди автобус не їде.

Рейлуей-стейшн. Каси — анахронізм, «експонат рукамі нє троґать!». Поряд чудо-ящик. Настя робить спробу знайти порозуміння з цією «залізякою». Треба вказати: купити квиток, напрямок, тип, цінову категорію, час, кількість місць — сім кіл пекла для індіанця, який не знає мову. У нас в резервації, дав кілька гривень водію маршрутки — та й поїхали. Добре, що я не один у подорожі, а то поки умовляв би цього «залізного касира», зібралася б величезна зла черга.

Добрі люди підказали, дай їм Боже здоров’я, що потрібно зробити валідацію, тобто поставити дату та час на квитках в автоматах на пероні, бо в потязі їх немає. Що ми й зробили, а то б їхали зайцями.

Електричка мчала до Риму, ніяких звичних звуків «дудух-дудух» та розгойдування вліво-вправо, рівномірний рух неначе на одному подиху, як у гіперлупі Маска, а ми в зручних кріслах з високими спинками.

Головний вокзал Терміні — це місто у місті, біля восьмисот поїздів та близько чотириста двадцяти тисяч пасажирів щодоби — оце масштаб! Але наша ціль — не екскурсія вокзалом, а однойменна станція метро. Ми спускаємося по вказівниках під землю та йдемо довгенько траволаторами (рухомими горизонтальними доріжками) до станції.

Ось і зала станції. Автомат поміняв наші монети на квитки — вони дійсні протягом ста хвилин з моменту валідації. Ідучи до турнікета, я підгледів, що робить з квитком жінка по сусідству, і повторив собі її чарівне дійство: провів квитком по круглій площині датчика, який був зверху тумби… бар’єр не прибирався. Я знову крутонув квиток по датчику — немає реакції… перевірив магнітні смужки, вони знизу — все норм, крутонув в іншу сторону… нічого… Десь всередині мене прокинувся обурений індіанець і поліз за томагавком… Раптом за турнікетом з’явилася Настя: вона мені щось роз’яснювала, розмахуючи руками, але я був ще глухуватий після перельоту, тож нічого не міг розчути серед шуму. Нарешті, я помітив, що за датчиком нижче на стінці тумби є приймач квитків валідатора… Індіанець у мені заспокоївся, і я пройшов турнікет. Конфуз вийшов через ту жінку, яка очевидно провела маніпуляцію з безконтактною проїзною карткою, яку я сприйняв за квиток.

Римські потяги метро тихіші, ніж київські; можна навіть спокійно по мобільному говорити. Вагони видалися мені ширшими; вони не ізольовані між собою, а сконструйовані як один суцільний вагон-гармошка. У Києві такі вагони були б зручнішими для роботи нашим продавцям, музикантам та погорільцям різного роду: зайшли б собі в перший вагон і вийшли б тільки в останньому.