Глава 1: Братислава: Старе місто та перший подих Європи

Від автора

Це була моя перша поїздка за кордон. Я подорожував в компанії своєї старшої доньки Насті. Вона вже досвідчений турист — побувала в багатьох країнах Європи й не тільки, володіє англійською мовою. Це гарні бонуси, які дають можливість самостійно мандрувати без туристичної групи. Головна мета подорожі — відвідати Рим із проміжними нетривалими зупинками у Братиславі та на зворотному шляху у Варшаві. Отож, рюкзаки зібрані, квитки роздруковані — рушаємо!

Глава 1: Братислава: Старе місто та перший подих Європи

Аеропорт. Літак. Трап. Ще декілька кроків сходинками, і я на словацькій землі. Поруч зі мною Настя. Ми заходимо у величезне черево перонного автобуса, до нього ще хвилин з десять підтягуються пасажири з літака. Нарешті це довжелезне та широчезне, метрів зо три, чудо рушає. Пролетіла якась хвилина, я не встиг ще перем’ятися з ноги на ногу, як автобус повернув за ріг терміналу і зупинився перед входом до залу прибуття. Це транспортне чудо знадобилося лише для того, щоб перевезти людей не більше як на сто метрів. Поки скляні двері терміналу не зачинилися за останнім пасажиром, за нами спостерігав охоронець, який стояв на вулиці біля свого автомобіля і підозрілим поглядом промацував прибулих з України: не дай боже, чи не проноситься в наплічниках та валізах розібраний танк.

Черга… Паспортний контроль… Нарешті штамп у паспорт: дата в’їзду 12.09.2019, Братислава. Шенгенська зона для мене відкрита.

Вечоріє, сонце просвічує крізь верхівки крон дерев, ховається за будинками, ми йдемо на автобусну зупинку. На ній трапився перший курйозний випадок. Настя кинула в автомат з продажу автобусних квитків монету у два євро. Автомат їх не видавав, а розміняв двушку монетами по одному євро. Настя знову вкинула ці монети в монетоприймач — у відсік отримання решти дзвінко висипались тепер уже чотири п’ятдесятицентові монети. Декілька нових спроб знайти порозуміння з норовистим чудо-девайсом не увінчалися успіхом. Він наче знущався з досвідченої туристки і, замість квитків, повертав монети. На зупинку вже підрулив автобус, а ця вперта незговірливість місцевої «залізяки» починала дратувати індіанця в мені, виникало бажання дати цьому хитромудрому девайсу стусана в його залізний бік. Аж ось поряд звільнився ще один автомат, і Настя спробувала свою удачу на ньому. Нарешті, ми отримали квитки й з чистим сумлінням зайшли в автобус. Напевно, в першому автоматі закінчились десятицентові монети, й він не міг видати решту, а чайові за обслуговування не бере.

Чудова штука смартфон у подорожі, навіть і без Інтернету. GPS-навігатор показує на попередньо завантаженій мапі Братислави вибраний автобусний маршрут з назвами зупинок на ньому, а також наше місцеперебування. Можна поки що трохи розслабитись.

Завтра по обіді летимо до Риму, а сьогодні нам потрібно десь заночувати. Ми їдемо на хату до якогось чувака: Настя знайшла його декілька годин тому через мережу Каучсерфінгу. Він погодився нам надати ночівлю. Маю надію, що він не маніяк.

Каучсерфінг — це, якщо коротко, світова мережа з надання халявної ночівлі. Це вимір світу, де все тримається на довірі та гостинності. Працює це так: створюєш свій профіль на сайті, якщо збираєшся в якесь місто, шукаєш у мережі когось, хто живе в ньому та може надати тобі ночівлю. У профілі приймаючої сторони люди залишають свої відгуки. За якими можна оцінити рівень репутації особи. Ти сам, за бажанням, можеш бути стороною, що приймає.

В салоні автобуса лунає оголошення: «Дялшія заставка Сабіновська», — табло червоним рядком дублює її. Наша зупинка наступна — готуємось до виходу.

Двері під’їзду, домофон, клацання електрозамка, ліфт, четвертий поверх, кнопка дзвінка... За дверима чоловічий голос: «Настія-я?»

Перед нами господар квартири: чоловік приблизно мого віку, зросту, такий же квадроокий глипало, як я. Ми привіталися.

«Не маніяк», — подумав я.

«Nie maniak», — подумав квадроокий.

Через три секунди після того, як Настя представила мене, чолов’яга метнувся показувати свою квартиру, пропонувати морозиво, пиво, запитував нас, чи мо щось приготувати на вечерю. Ми не хотіли зловживати гостинністю, тож подякували та відмовились. Настя розмовляла з Каролом, дізнавалась, чи є у місті якесь кафе з національною кухнею. Я не брав участі у розмові, тільки мовчки кліпав, бо мої знання англійської лише давали змогу розрізняти окремі слова. Трохи згодом опрашєваємий назвав два слова: Slovak Pub. Настя забила координати цієї ресторації в смартфон, навігатор проклав маршрут, і ми відправилися прогулятись вечірнім містом.

Братислава — це невелике місто, за кількістю населення десь між Вінницею та Маріуполем. Воно нагадує, за винятком центральної стародавньої частини, українські міста своїм просторовим планом, будівлями, але відрізняється благоустроєм, охайністю та громадським транспортом. Це наче українське місто — тільки в майбутньому. Впала в око організація вулиць. Між проїжджою асфальтованою частиною вулиці та тротуарним бордюром викладено бруківку в три ряди. Схоже, що це додатковий дренаж, щоб під час дощів не утворювалися калюжі. В українських містах, взагалі, не скрізь у таких місцях прибирається накопичений пласт піску. На багатьох вулицях Братислави тротуар виглядає, неначе зібраний з плит різної конфігурації. Між плитами дотримуються рівні шви однієї ширини. За новими ділянками асфальту я зрозумів, що це просунутий варіант нашого «ямкового ремонту». Це можна пояснити таким чином: побите покриття вирізають геометричною фігурою і стелять нове на одному рівні з сусіднім, роблять його рівним, як поверхню стола. Якби мене привезли в Братиславу із закритими очима і вночі, то достатньо було б роздивитись рівень виконаних робіт на тротуарах, щоб здогадатися, що це не Україна.