Розділ IV: Шепіт мертвого та крик живого

«Внутрішній дворик гасієнди Дуайлів, зазвичай спокійний та привітний, цього дня був сповнений напруженої метушні. Слуги метушилися, розставляючи столи, прикрашені дорогими скатертинами та свічками. Повітря пахло ароматом екзотичних квітів, привезених спеціально для цієї події, та запахом смаженого м'яса, що долинав з кухні. Найджел Дуайль у своєму найкращому, елегантному костюмі, нервово походжав туди-сюди, час від часу поправляючи краватку та кидаючи нетерплячі погляди на вхід до головного будинку. В його голові вирували думки про майбутнє, де Анпейту стане не лише його дружиною, а й ще одним символом його зростаючої влади та статусу в окрузі. Йому подобалася сама думка про те, що ця тендітна, майже дика квітка належатиме йому, підкреслюючи його чоловічу силу та здатність підкорювати. Його нові приятелі з "Гримучої змії", Бутч та Кейн, стояли осторонь, переглядаючись кривими посмішками та час від часу обмінюючись тихими жартами, їхні погляди ковзали по слугах та розкоші навколо. Бутч та Кейн, обидва кремезні чоловіки зі спокійними, але водночас пильними поглядами, були відомі своєю жорстокістю та беззаперечною відданістю Найджелу. Їхня присутність додавала події відтінку небезпеки, але Найджелу це лестило – мати таких вірних союзників.

«Анпейту вийшла з будинку, ніби тінь, у супроводі служниці, яка ледь торкалася її ліктя. Розкішна сукня, яку обрав для неї Найджел, здавалася чужою на її тендітній фігурі. Її бліде обличчя виглядало стомленим, а в очах не було жодної іскри радості, лише прихована тривога. Вона йшла повільно, опустивши погляд, ніби боялася спіткнутися або зустрітися з чиїмось поглядом.

«Місцевий суддя, чоловік з липким поглядом та неприємною посмішкою, про якого в окрузі ходили темні чутки, вже чекав під уплетеною квітами аркою. Його присутність додавала цій події ще більшої атмосфери фальші та неспокою. Церемонія була короткою та формальною. Найджел говорив свої обіцянки гучно та самовпевнено, не дивлячись на Анпейту. Її ж голос ледь чутно тремтів, коли вона відповідала, не піднімаючи очей. Обмін обручками відбувся швидко, без жодної ніжності.

«Після формальностей розпочалося пишне святкування. Столи ломилися від вишуканих страв та дорогих напоїв. Слуги розносили келихи з шампанським, а музиканти грали веселу мелодію. Найджел намагався виглядати радісним та задоволеним, час від часу грубо торкаючись руки Анпейту та змушуючи її натягнуто посміхатися. Бутч та Кейн почувалися тут явно трохи некомфортно, але все одно не відмовлялися від щедрого частування, їхні жадні погляди час від часу зупинялися на срібних приборах та вишуканих напоях.

«Анпейту сиділа за столом, мовчазна та відсторонена, ніби її тіло було тут, а душа – далеко. Її погляд блукав по святковому натовпу, не зупиняючись ні на кому. Вона відчувала себе лялькою у чужій грі, затягнутою у розкішну, але тісну сукню, яка символізувала її нову залежність.

«Минув рік, чи два, а може, й навіть усі три. Протягом яких сонце сходило і заходило, змінюючи пори року. Час тягнувся повільно, не приносячи жодної втіхи зболеному серцю Джо. Весілля Анпейту та Найджела, хоч і оповите таємницями та тривогою, сталося, залишивши по собі лише гіркий присмак втрати та безсилля. Джо більше не міг залишатися в тіні гасієнди Дуайлів, де кожен камінь, кожна знайома постать нагадували йому про розбиті мрії. Не стільки в пошуках заробітку, скільки в відчайдушній спробі знайти хоч крихту душевного спокою, він вирішив шукати нову долю.

«Саме так Джо опинився на золотих копальнях, що належали Джебедаї МакКею. Там, у виснажливій праці, він намагався заглушити біль втрати, тоді як Анпейту в розкішній гасієнді тонула у власній самотності. Джо щодня важко працював, його руки були загрубілі від породи та води, але в його серці все ще жила ніжна пам'ять про Айпенту, про їхні спільні щасливі дні. Він часто дивився на захід сонця, уявляючи, чи бачить вона те саме небо, чи згадує його хоч іноді. Анпейту ж, оточена багатством та розкішшю, відчувала себе все більш ізольованою. Золоті стіни її в'язниці не могли заповнити порожнечу в її душі, і навіть дорогі сукні не могли приховати її згасаючої краси. Їхні світи розійшлися: він боровся за виживання, вона – за збереження власної душі в умовах емоційного холоду.

«Джебедая МакКей був чоловіком простої вдачі та щирого серця, повною протилежністю надмірно елегантному та зарозумілому Бернарду Дуайлю. Його обвітрене, але добродушне обличчя майже завжди прикрашала щира посмішка, а в глибоких зморшках навколо очей ховалися не сліди суворості, а промінчики доброти та мудрості. Його очі випромінювали цікавість до світу та щире співчуття до людей, особливо те, яке час від часу поблискувало за елегантним моноклем на тонкому ланцюжку, додаючи його погляду особливої жвавості. Сиве, але охайне волосся та акуратно підстрижена сива борода підкреслювали його поважний вік та спокійний характер. Джебедая віддавав перевагу зручному, зношеному одягу, який не сковував рухів, а не вишуканим костюмам. Він не був схожий на тих магнатів, що віддають накази, сидячи у розкішних кабінетах. Він сам був одним із перших, хто віднайшов золото в цій Богом забутій пустелі. Його привела сюди пристрасть, що спалахнула від захопливих розповідей про неймовірні знахідки на лісопилці Саттера в Каліфорнії. Ці історії про багатство, що нібито лежало просто під ногами, запалили в його молодій душі нестримне бажання спробувати власні сили. Він вирушив на Захід, сповнений надій, і хоча Каліфорнія не одразу підкорилася йому, саме там він здобув безцінний досвід та віру в те, що наполегливість і трохи удачі здатні змінити життя. Згодом життєвий шлях привів його сюди, де після багатьох років важкої праці доля нарешті йому посміхнулася.

«Спочатку удача не була на його боці. Він місяцями просіював пісок, копав землю, але знаходив лише мізерні крихти. Багато хто з його товаришів зневірилися та поїхали шукати щастя в інших місцях. Але Джебедая був впертим. Він вірив, що справжнє багатство приховане десь тут, у надрах цієї землі. Одного дощового ранку, майже втративши надію, Джебедая натрапив на невелику жилу, яка виявилася надзвичайно багатою. За кілька тижнів він накопав стільки золота, скільки інші не бачили за все своє життя.