Розділ І: Два серця, дві правди, одна ніч

Вперше цю розповідь я почув від старого індіанця в одній з, на жаль, нечисленних резервацій у штаті Індіана. Його тихий голос ніс відгомін давніх страждань, коли він ділився стародавньою легендою свого народу. Це історія про криваву зраду та нелюдські злочини, скоєні жорстокими та бездушними істотами в людській подобі. Легенда, що передається з покоління в покоління як незагоєна рана на серці народу.

Одного вечора, після наших звичних посиденьок біля багаття, група туристів, з якими я відвідав цю резервацію, пішла прогулятися до берега озера. А я та індіанець, на прізвисько Мудрий Орел, залишилися під густою тінню старезних дерев. Ми сиділи поруч на розпиляному вздовж товстому стовбурі поваленого гіганта, поглинуті тишею. З боку озера долинав вологий і прохолодний вітер, приносячи задумливу мелодію плескоту хвиль, що лагідно накочувалися на берег. Вітер грайливо роздував багаття, і воно весело потріскувало, час від часу спалахуючи яскравими іскорками, ніби бурмочучи щось невдоволено на легкий, літній подих вітру.

Повітря навколо нас було насичене свіжим, вологим запахом озера, що химерно переплітався зі специфічним, землистим ароматом стайні, яка примостилася неподалік. На глибокому оксамиті безхмарного вечірнього неба вже почали несміливо проступати перші, кришталево чисті зорі. Зрідка звідти, з темної пащі стайні, долинав приглушений тупіт копит, що супроводжувався глибоким іржанням та вологим пирханням. "Так розмовляють між собою нестримні духом скакуни", – майнуло в моїй свідомості. Уся ця картина – примарні тіні під кронами дерев, силуети людей, приглушені звуки вечірньої пори та п'янкі запахи – мала свою особливу, тиху красу... Усе це, здавалося, було лише прелюдією до дивовижної історії, що вже визрівала в повітрі… Історії, яку я згодом і розповім. Можливо, хтось, дочитавши до кінця, і скривиться, мовляв, надто вже похмура ця вигадка. Такою вже була історія, яку я почув того вечора, і такою я її вам передаю, без прикрас.

Старий повільно витяг з нагрудної кишені своєї потертої сорочки невелику металеву флягу, прикрашену гравірованим зображенням орла. Він підніс її до своїх сухих, потрісканих від вітру губ і, трохи затримавшись, зробив невеликий ковток. Лише після цього хрипко запитав:

– А ти любиш шотландське віскі?

Його голос був приглушеним і монотонним, ніби втома віків відбилася в кожному звуці.

– Не люблю. Я взагалі не вживаю спиртного, – коротко відповів я, не відриваючи погляду від мерехтливого багаття.

– От і я не люблю, – тихо промовив старий, знову щільно закриваючи флягу.

– Не любите, але все одно п’єте, – зауважив я скептично, з легкою ноткою іронії в голосі, спостерігаючи за його скупим ковтком.

Літній індіанець не відповів, лише лукаво посміхнувся, знову зробив кілька невеликих ковтків і сховав фляжку назад до кишені своєї сорочки. Його темні очі пильно пильно вдивлялися у палюче багаття. Знову запала глибока тиша, яку зрідка порушувало лише потріскування жару та тихий шелест листя у кронах дерев. На безхмарне небо виплив повний місяць, заливаючи все навколо сріблястим сяйвом. Усе вкрилося довгими, загадковими тінями… дерева, під цим містичним світлом, почали скидатися на грізних і страшних велетнів, що на мить вирвалися зі своїх лісових хащів у пошуках живої плоті. По небу повільно пропливали химерні зграї хмар, їхні краї були пронизані холодним місячним сяйвом.

– Глянь, он біжить Джо!

Я інстинктивно глянув туди, куди Орел вказував своєю тремтячою рукою з кістлявими й кривими пальцями. Здавалося, то була не людська рука, а лапа хижого птаха, що тягнеться до чогось невидимого.

– Але ж там нічого немає... – промовив я, відчуваючи, як по спині пробігає легкий холодок.

– Дивись уважніше! – наполіг старий, трохи підвищивши хрипкий тон, – Бачиш, там, між тінями дерев, ледь помітну постать? Це він... Його дух досі блукає цими місцями.

І справді, далеко на обрії ледь виднілася невеличка розмита пляма темряви, яка невловимо змінювала свої обриси, то з'являючись, то майже розчиняючись у повітрі, і повільно віддалялася, зливаючись із лінією далекого горизонту.

– Колись, дуже давно, – почав Мудрий Орел своїм тихим, але проникливим голосом, – він був чоловіком з плоті й крові, таким же смертним, як і тисячі інших людей. Та одного трагічного дня все докорінно змінилося…

– І яка ж трагічна доля спіткала його? – запитав я, передчуваючи похмуру розв'язку.

Він кивнув, погоджуючись поділитися цією моторошною легендою, але за однієї умови: я маю закарбувати кожне його слово.

– Давно це було, коли наші землі почали шматувати й ділити чужинці, – промовив Мудрий Орел з гіркотою в голосі, його погляд блукав у темряві ночі. – Багато сонць зійшло і зайшло з того часу, як це сталося. Тоді на цих землях, де тепер лише пісок та колючі чагарники, білі люди збудували резервацію для тих, кого називали "напівкровками" – бо в їхніх жилах текла кров наших предків, змішана з кров'ю грінго.

«Там було дуже жарко! Сонце палило нещадно, перетворюючи пісок на розпечене скло, а повітря тремтіло маревом, у якому ледь проступали обриси далеких пагорбів. Навіть у тіні кволих чагарників неможливо було знайти порятунку від цього виснажливого пекла. Спека була така, що, здавалося, сама смерть витала в розпеченому повітрі, забираючи слабких і беззахисних. Лише найсильніші духом могли витримати це безжальне пекло пустелі.

«Врятуватися від безжально палючого сонця можна було лише в тісній тіні старих, дерев’яних будиночків, що здавалися самотніми острівцями серед безкрайнього моря піску. На багато сотень миль навколо простягалася лише випалена сонцем пустеля.»

Мудрий Орел замовк, зробивши ще один скупий ковток зі своєї фляги. Його скрипучий і тремтячий голос звучав так, ніби це повільно й нерішуче відчинялися старі, покинуті двері, за порогом яких і ховалася ця давня історія.

«В одному з таких напівзруйнованих будинків, що самотньо куріли пилом під палючим сонцем, і жив молодий хлопець на ім'я Джо. Він був вродливим юнаком зі смоляно-чорним, густим волоссям, що хвилями спадало на високе чоло, та глибокими, небесно-блакитними очима, в яких, здавалося, відбивалася безмежність пустельного неба. Його засмагле обличчя вирізнялося чітко окресленими вилицями, повними, чуттєвими губами та прямим, рівним носом, що надавав його вигляду благородної мужності. Широкі плечі та міцні, м'язисті руки свідчили про його силу та витривалість, необхідні для життя в цьому суворому краї.»