Інцидент на Кларісі

Старий Майк - пілот вантажного корабля торговельної корпорації Альфа1, сидів у барі заправної станції на планеті ретрансляторі Пет і неспішно пив свій улюблений напій - льодяний вермут, кидав до рота терпкі маслянисті оливки і розсіяно дивився на екрані позаду бармена футбольний матч. Хто саме грав, Майка не цікавило, але отруйно-зелене поле на якому бігали футболісти так і притягувало погляд раз за разом.
Корабель Майка заправлявся в одному з доків, вільного часу було не менше восьми годин - як раз, щоб посидіти ось тут, серед таких самих пілотів як і він, серед туристів, шльондр і різного галактичного зброду, який вештався з планети на планету у пошуках пригод і легких грошей.
Старий Майк вирішив, що вип'є сьогодні чотири бокали льодяного вермуту і тільки потім піде на корабель відсипатись. Завтра він планував вилетіти не пізніше дев'ятої ранку по місцевому часу. Але все могло і змінитись, якщо він зустріне когось із знайомих.
Майк почесав вказівним пальцем кривий шрам на правому підборідді, який чітко проступав скрізь сиву щетину на худорлявому смуглому обличчі. Це була давня звичка. Хтось хрустів суглобами на пальцях, хтось ліз до носу, хтось смоктав сигарету, хтось для ясності думки вживав міцне слівце - у кожного була своя звичка. А ось Старий Майк любив чесати свій шрам на підборідді. Це заспокоювало його і нагадувало про те, що голова на плечах у нього все ж таки є.
- Друже, повтори, будь ласкавим, - кинув він бармену - молодому хлопцеві з широкою білозубою посмішкою і вузькими темними очима. Хоч у барі було так галасливо, що сам Майк ледь почув свій голос, бармен одразу ж відреагував посмішкою і привітно махнувши рукою, потягнувся за пляшкою з льодяним вермутом. Це все голосові імпланти, які допомагають почути потрібний голос серед суцільного гомону і музики.
- Майк? Невже це ти?- Старий Майк спочатку відчув чиюсь гарячу долоню у себе на плечі, а вже потім почув голос. Майк повернув голову і побачив русявого блакитноокого хлопця з білими трохи кривими зубами, які молодик постійно демонстрував. Подалі, за спиною хлопця стояли ще двоє і теж посміхались. Майк упізнав усіх трьох. Русявий з кривими зубами - це Чак, а ті інші - Джек і Хоган. Усі вони як і сам Старий Майк були пілотами корпорації. Але на відміну від самого Майка, який завжди ходив один, ці троє керували великим транспортним кораблем і були членами одного екіпажу.
- Так. А хто ще може пити свій льодяний вермут на одинці у цій Богом забутій норі? Привіт екіпаж, як справи?
Пілоти обмінялись міцними рукостисканням і з гомоном повсідались на високих барних стільцях поруч з Майком.
- Доброго вечора, джентльмени, - бармен з'явився у клубах сигаретного туману, як джин зі своєї чаші Аладіну.
Молоді пілоти замовили пива. Майк неспішно цідив свій вермут. Не встигли вони отримати замовлення, як до стійки підійшли дівчата. Одразу різко запахло дешевими парфумами.
- Майк, хто ці красунчики?- запитала одна з дівчат - повногруда і тонконога брюнетка з яскраво нафарбованими губами і червоними від сигаретного диму і втоми очима.
- Може познайомиш нас?
- Роза, хіба ти мене не пам'ятаєш? - засміявся Чак, - місяць тому ми весело провели час. Коротка у тебе пам'ять!
- Хіба то був час, красунчик? Так, хвилини три, не більше.
Джек і Хоган заржали, як молоді жеребці. Засміявся і Чак, поцілувавши Розу у напудрену щоку.
- Може перейдемо до столика? - сказав Чак нахилившись до Майка,- повечеряємо, побазікаємо.
- Чому б ні? - Майк залпом допив залишки льодяного вермуту.
- Роза, у нас тут ділова зустріч. Пізніше хлопці зможуть і з тобою побазікати.
Дівчина посміхнулась, але швидко відійшла .
- Розумна дівчинка, - сказав Майк Чаку.
Вони сіли у дальньому куті бару, позаду стола для більярду - там, де не так голосно грала музика. Офіціант приніс замовлення - пива, фірмових смажених крилець з сирними і картопляними кульками. Майк собі замовив ще льодяного вермуту і копчених оливок.
Вони сиділи і неспішно вечеряли, розказуючи останні новини.
Усі хлопці були ще зовсім молодими - найстаршому не більше двадцяти семи. А ось самому Майку вже під п'ятдесят, хоча було видно що він у гарній формі - худорлявий, широкоплечий, з неспішними, але впевненими рухами. Ось лише сива щетина, яка покривала щоки і підборіддя, та ще сітка тонких зморшок у кутках очей видавали його вік.
- Ти все один ходиш? - спитав Джек - темношкірий високий малий з гладко бритою головою. Він був бортовим інженером у екіпажі Чака.
- Так ,- Майк потиснув плечима і почесав шрам на підборідді,- навіщо мені ще хтось? На своїй невеличкій посудині я і сам добре справляюсь. І заробіток не треба ні з ким ділити. А ви самі тут як, надовго?
- До ранку,- відповів Чак,- заправимось і далі, у бік Чотирикутника.
- Далеченько. Бував і я там колись. Років вісімнадцять тому проходив службу на Кларісі.
- На Кларісі?- здоровань Хоган від здивування округлив очі, не донісши сирну кульку у соусі до рота.
- Так.
- Чи не тоді ти там був, коли стався той інцидент?
Старий Майк посміхнувся і просалютував бокалом з напоєм.
- Чорт забирай, Майку, невже то був ти!? Хіба то можливо?!
- Все можливо у цьому світі, синку.
- Старий, то може розкажеш нам, що тоді сталося?- сказав Чак,- було б цікаво послухати, як то кажуть з перших вуст.
- Я б з задоволенням,- відповів Майк, посміхаючись, - але щось у горлі пересохло, а у мене напій скінчився.
Він повільно допив льодяний вермут і обережно опустив бокал на стіл. Потім закинув до рота одну з оливок.
- Старий, я готовий тобі пляшку виставити за таку історію, - сказав Джек.
- Пляшку не потрібно, а ось від свіжого бокальчику я не відмовлюся.
- Із задоволенням замовлю,- Джек натиснув кнопку виклику офіціанту на столі.
Тим часом у барі заграла повільна музика і на танцювальний майданчик вийшли пари - у більшості молоді і п'яненькі матроси з військового транспорту і місцеві дівчата, з тих, що товаришували з Розою.
- І ще кави без цукру, - сказав Старий Майк, коли офіціант приймав замовлення від Джека.
Офіціант мовчки кивнув і розтанув у натовпі. Через п'ять хвилин він знову повернувся і виклав на стіл бокал з льодяним вермутом і маленьку філіжанку еспресо і пива.
- Так. Давненько те все було,- сказав Майк, зробивши ковток смачної ароматної кави,- все таки вісімнадцять років. Не жарт. Але я пам'ятаю усе так, ніби те все було тільки вчора.
Деякий час він мовчав, пірнаючи у спогади. Чак, Джек і Хоган теж мовчали, пили пиво з широких холодних бокалів і дивились на Старого Майка. Вони зручніше відкинулись у глибоких кріслах і приготувалися слухати цікаву історію бувалого пілоту.

Це було вісімнадцять років тому. Я зовсім недавно отримав ліцензію пілота. Моє навчання оплатила Корпорація, тож я повинен був відслужити п'ять років на посадах і у місцях, які вони мені самі запропонують. Так я попав на Кларісу. Ця планета і тепер вважається краєм Ойкумени, а тоді, майже двадцять років тому, взагалі про неї ніхто не знав. Рейдовики Корпорації відкрили Кларісу можна вважати випадково. А коли перші обстеження вказали на наявність там фосіліуму - однієї з головних речовин цивілізації, доля Кларіси була вирішена.
Кларіса представляє собою планету земного типу, з киснем і більш-менш нормальною температурою ближче до полюсів. Хоча через те, що планета знаходиться в оточенні двох зір близнюків - Дуплекс 1 і Дуплекс 2, жаркувато там буває і вода на поверхні майже відсутня.
Фінська сауна - так називали жартома хлопці цю планету. І дійсно - до виднокраю один лише сухий і гарячий губчастий камінь і два сонця, які ніколи не залишають світло-сине безхмарне небо.
Як тільки-но взнали про фосіліум - Корпорація швиденько привезла на Кларісу три десятки бурових і пішла справа. Фосіліум є головною складовою вічних елементів живлення. Це тепер його якось навчились синтезувати, а у ті часи тільки видобували. Моя робота на Кларісі була простою - я служив першим помічником чергового на головній базі. Заступав через день на чергування і відповідав за питання безпеки. Робота була, як то кажуть - не бий лежачого. На планеті звичайно було життя. Більше того, там було розумне життя. Кларісу населяли верми - істоти, чимось схожі на суміш людини, крота і хробака. Верми точно не були тваринами. Але розвиток цивілізації був на рівні, напевно, кам'яної доби. Вони жили невеликими племенами у багаточисельних печерах. На поверхню майже не виходили і на нас уваги майже не звертали. Ми для них були ніби якісь дивні надоїдливі звірі. Копирсаємось собі і нікому не заважаємо. Так ми тоді вважали.
Корпорація спочатку прислала експедицію з психологами і вченими, але ті швидко спились і поїхали геть. Висновок комісії був такий - розумні істоти інтроверсивного типу, зародки цивілізації і тому подібна хрінь. Коротко кажучи - фосіліум і ще раз фосіліум.
Я цілий день сидів перед відеокамерами, пив літрами каву і базікав з черговим і його другим помічником.
В той день усе було як завжди. Майже усе. Десь в одинадцять вечора - в час, коли Дуплекс 2 виходить у зеніт і припікати починає так як треба, раптом прийшло сповіщення про втрату зв'язку з однією з бурових. Прийшло автоматичне сповіщення про те, що не пройшов черговий тестовий сигнал зв'язку. Черговий - лейтенант Ден одразу попробував зв'язатись з третьою буровою, але там ніхто не відповідав.
- Що вони там, понапивались чи що?
Лейтенант Ден неохоче піднявся зі свого зручного гігантського крісла і підійшов до одного з вікон. Він задумливо подивився на одноманітний пустельний пейзаж. Десь там, за горизонтом, на відстані двадцяти з лишнім кілометрів була третя бурова. Потім обернувся і глянув на мене. Я в цей час тягнув колу і дивився якийсь старий фільм на своєму планшеті.
- Майку, пора братись за роботу, - сказав він мені, а потім неохоче додав:
- Викликай Доктора і Рудого Сема. Але спочатку розбуди Малюка Біллі. Якщо не вийде зв'язатись з третьою буровою, доведеться вам поїхати туди і все перевірити. Чорт забирай, що там у них могло статись?
- Може те все через магнітні бурі?
- Не мели дурниць, Майку. З іншими буровими зв'язок є. Як тоді до біса магнітні бурі?
Я дійсно, не роздумуючи сказав перше, що прийшло на думку. Напевно через те, що дуже мені не хотілось трястись по пустелі тридцять кілометрів в одну сторону. Але що поробиш?
Я зайшов до кімнати відпочинку і штурхнув Малюка Біллі - другого помічника чергового, який в цей час відпочивав, накрившись ковдрою з головою. Розбудити Малюка Біллі був ще той квест, але врешті решт він сів на ліжко і похмуро дивився на мене.
- Якого біса...- тільки но почав говорити він, але закінчити речення я йому не дав.
- Підіймайся. Є робота. З третьою буровою втрачено зв'язок. Беремо Дока, Рудого Сема і їдемо туди.
Далі з вуст Малюка Біллі зірвалось кілька слів, які у добрій компанії не вживаються. Але все ж він піднявся і поплентався в санвузол. Поки Малюк Біллі приводив себе до ладу, я зайшов у інженерне відділення. Саме там були Доктор і Сем. Док відповідав за зв'язок, а Рудий Сем був інженером по буровому обладнанню. Лейтенант Ден мав рацію - треба було заздалегідь передбачити усі варіанти, а два рази їхати бажання не було.
Усі були готові вже через п'ятнадцять хвилин. Випромінення від обох сонць цього світу було шкідливим, а з нас ніхто не мав бажання отримати рак шкіри, тож усі одягнули легкі скафандри, більше схожі на комбінезони, закріпили спеціальні захисні окуляри.
Учотирьох ми вирушили до шлюзу, де нас чекав всюдихід. Я і Малюк Біл були по інструкції озброєні автоматичними пістолетами з запасними батареями, а Доктор і Рудий Сем тягнули лише свої ящики з необхідним інструментом. Настрій у всіх був не дуже - ні у кого не було бажання трястись по пустелі, але що поробиш - робота є робота.
Малюк Біл сів за кермо, я умостився поруч, а інженери, закинувши свої ящики у вантажний відсік, сіли позаду.
- Ну що, вперед? - Малюк Біллі запустив двигун, всюдихід різко смикнувся і рушив.
Грунт на Кларісі був твердий і схожий на пемзу - губчастий і ніздрюватий. На дороги Корпорація звичайно ж не розщедрилась. Та насправді, вони тут були поки і непотрібні. Всюдихід легко справлявся майже всюди. Пейзаж у місці видобутку не відрізнявся різноманітністю - іржава рівнина до горизонту і блакитне, ніби вицвіле небо по якому неспішно котились два білих сонця Дуплекс 1 - велике, схоже на апельсин і Дуплекс 2 - трошки менше і не таке яскраве.
- Апельсин і мандарин,- говорив Малюк Біллі і у його словах дійсно щось було.
Усю дорогу до третьої бурової я куняв, відкинувши голову назад. Більш ніж впевнений, що Док і Рудий Сем теж не марнували часу і спали дорогою, бо окрім низького рівного гудіння електромоторів і тихих, собі під ніс, матюків Малюка Біллі я упродовж подорожі більше нічого не чув. Але коли попереду, серед іржавої пустелі і гарячого прозорого туману з'явились чорні труби третьої бурової, усі наче по команді прокинулись, зачовгались у м'яких кріслах, брязкаючи інструментами.
- Сигналу з бурової так і немає, - задумливо сказав Доктор, тикаючи пальцем у планшет.
- Приїдемо, розберемося, - відповів йому Рудий Сем і голосно з підвиванням позіхнув.
- Може вони там понапивались і сплять? - сказав Малюк Біллі, вдивляючись у горизонт.
- Найшов пияків,- я знав добре усіх трьох хлопців з третьої бурової. Китаєць Тоні, товстун Девід і Роб - худий і сутулий, наче шахматний кінь, з довгим сальним волоссям, зібраним у хвіст. По-перше - на бурових сухий закон, хіба хто таємно пронесе яку пляшку. По-друге - ніхто з трійці не був любителем хильнути. Коротко кажучи, хлопці як хлопці.
- Бурова працює вхолосту,- сказав Рудий Сем, коли всюдихід підкотивши до шлюзу, зупинився.
- Звідки ти знаєш? - спитав Малюк Біллі.
- Чую.
- І датчики руху спрацювали на нас без затримки,- сказав Доктор тикаючи пальцем у планшет,- он і чергове освітлення увімкнулось. Тобто з бурової останні 24 години ніхто не виходив і не заходив.
Ми усі підійшли до шлюзової камери і я натиснув клавішу виклику. Спрацював вібросигнал. Але двері ніхто не відчиняв. Це було дивно. Ми почекали кілька хвилин. Але те було марно. Ніхто так і не вийшов.
- Сплять там чи що?- нетерпляче сказав Малюк Біллі переступаючи з ноги на ногу.
- Один момент,- Доктор дістав з рюкзака програматор і підніс до прямокутника інтеркому. Через деякий час там щось клацнуло і двері зі свистом від'їхали вбік.
- Порядок, - посміхнувся Док і сховав програматор, - можна заходити. Ласкаво просимо, як то кажуть.
Першим до шлюзової камери зайшов Малюк Біллі. Кінчиками пальців я ледь торкнувся рукоятки пістолета, що висів у мене на ремені. Скільки раз я уявляв собі, як одним різким рухом знімаю магнітний замок на кобурі, як зброя опиняється у мене в долоні, як я ховаюсь за кут стіни і бах, бах, бах! Усе як в кіно. Молодий був тоді.
Коли ми зайшли до кімнати управління, в очі одразу кинувся безлад, який тут царював. Крісла лежали на підлозі, в одному з моніторів темнів отвір від якого розходитись тріщини. Головний стіл чергового бурової вкривали залишки чіпсів і бурі потоки кави. Сигналі лампи на пульті управління роздратовано миготіли червоним. Не треба було бути інженером, щоб розуміти - з буровою щось не так.
Деякий час ми усі стояли коло входу і дивились на весь цей безлад. Але швидко всі прийшли до тями і кожен почав розбиратись по своєму обладнанню. Було незрозуміло, куди ділись люди. Поки Рудий Сем клацав тумблерами на пульті управління, а Доктор перевіряв, що зі зв'язком, я підняв одне з крісел, підкотив його до робочого місця помічника чергового і під'єднався до відеореєстратора. Усі відеокамери бурової чомусь були вимкнені. Архів стертий. Дивина.
- То що бур не працює, це зрозуміло,- першим почав говорити Рудий Сем,- у логах я бачу аварію...
- Яку ще аварію? - усі повернулись у бік Сема.
- Незрозуміло. Напевно бур заклинило. Система безпеки зняла напругу. Після цього бур намагались запустити, але через три хвилини захист спрацював знову.
Рудий Сем почесав потилицю і піднявся.
- Треба йти і перевірити що там.
- Я з тобою,- сказав Малюк Біллі, - чорт забирай, куди всі ділись? Не подобається мені це все.
Він витягнув пістолет. Ми учотирьох переглянулись, але ніхто нічого не сказав. Лише коли Сем і Біллі уже були у дверях, я крикнув їм:
- Хлопці, ви там обережно.
Коли вони пішли, я обернувся до Доктора.
- Що там зі зв'язком?
Док потиснув плечима.
- Передавач здається справний, а ось сигнал не проходить. Може щось з антеною, а може з кабелем? Піду я назовні, перевірю антену. Він піднявся і увімкнув скафандр.
- Антена знаходиться десь на одній з труб. Піду гляну, що там сталось.
- Мені з тобою?
- Навіщо? Лишайся тут і розберись, де люди? Я скоро буду.
Коли двері за Доком зачинились, я деякий час прислухався до його важких кроків у бік шлюзової камери. У кімнаті центру управління буровою стало якось тихо і незатишно. Червоні вогники надоїдливо миготіли на моніторах і контролерах, гуділи вентилятори охолодження. Я встав з крісла і підійшов до вхідних дверей. Повільно відчинив одну з половинок і визирнув у коридор. Одна за іншою загорілись лампи освітлення, вбудовані у стелю. Там було тихо, лише шум кондиціонерів. Раптом я відчув низьку вібрацію, яка йшла десь з нижнього поверху. Це запрацював бур. Напевно Рудий Сем дістався до центральної шахти і запустив генератори. Я глянув на монітор - частина вогників з червоних стали зеленими. Порядок! Я підійшов до одного з вікон і визирнув назовні - десь там Док лагодив антену чи то кабель. Але нічого крім одноманітного пейзажу і запилених металевих стійок я не побачив. Я вже повернувся і хотів опуститись у крісло, я раптом по стінам знову пройшла вібрація. Низьке гудіння генераторів змінило ноту. Сигналізація попереджувально запищала і замигтіла червоним. Знову вимкнувся головний бур. Деякий час було тихо. Але раптом я почув гуркіт чобіт по коридору. Хтось швидко біг сюди. Шпортався, падав, швидко підіймався і знову біг. Рука сама потягнулась до пістолета. Я відійшов за алюмінієву шафу. Коли двері різко відчинилися я вже готовий був стріляти.
Але це виявився Малюк Біллі. Він був увесь мокрий і блідий.
- Сем пропав! - крикнув він, намагаючись зловити відкритим ротом повітря. У цю хвилину Малюк Біллі був схожий на рибину, що опинилась на березі.
- Як пропав?!
- Пропав! Він запустив генератори і сам бур. Поки я ходив у цех, де зберігається фосіліум. А коли раптом все знову вимкнулось, я швидко повернувся. І Малюка Біллі вже не було!
- Може він пішов кудись? Чого ти так нервуєш? Тобі треба заспокоїтись.
- Іди до біса, Майку! Там щось сталося. Щось погане. Коли я повернувся до бура - там усе було в крові.
Коли через двадцять хвилин Док не повернувся я вирішив йти за ним. Я запропонував Малюку Біллі йти разом зі мною, але той навідріз відмовився. Блідість на його обличчі не зійшла. Я бачив, що йому явно не по собі.
- Добре. Лишайся тут. Але якщо через п'ятнадцять хвилин я не повернусь - вибирайся до всюдиходу і вали звідси. Зрозумів? Де твій пістолет?
- Дідько! Він випав десь там, коло бура. Коли я те все побачив... Майку, що сталося з Рудим Семом?
- Хіба я знаю? Це ти там був, а не я. Добре. Чекай нас, Біллі.
Я увімкнув скафандр, перевірив зброю і пішов у бік шлюзової камери. Як тільки-но двері шлюзової від'їхали вбік, спрацював автоматичний поляризаційний фільтр на окулярах. Якби не окуляри, я б осліп на цій планеті за хвилину навіть якщо б закрив очі. А так все було видно чітко і ясно. Коло входу я озирнувся. Наш всюдихід стояв весь вкритий іржавим пилом. Лише екрани були чистими там, де працювали щітки. Я витягнув пістолет і потрохи почав обходити бурову. Антени зазвичай на бурових станціях розміщали на одній із труб, позаду. Мені треба було обійти всю бурову, а потім піднятись по алюмінієвий драбині нагору. Десь там знаходились невеликі огороджені майданчики з усім комунікаційним обладнанням.
Спочатку я побачив тіло. Воно висіло на висоті п'яти метрів над землею, на одному з огороджень. Хоч обличчя трупа почорніло від ультрафіолету і опіків, я одразу зрозумів - це точно був не Док.