Глава 15 "Нове знайомство?"

Оксана

— Де, тут? — питаю насторожено й на всякий випадок озираюсь.

— Ну де, де? На сайті, звісно! — обурюється, наче я мала здогадатись.

— Ти знову за своє? Не дивно, що твій чоловік і вдень, і вночі тебе в чомусь підозрює.

— Ой, подумаєш, — хмикає. — Інколи їм варто похвилюватись, щоб більше цінували, — відмахується й відкриває ноутбук. — Так от.. Тільки не кричи й нормально вислухай мене, — виставляє перед собою долоню. — Не забувай, що ми в школі.

— Не лякай мене, Яно, — говорю серйозно.

— Дивись мені, я попередила, — розвертає до мене ноутбук на екрані якого якісь фотографії.

— Кажи вже, — буркаю, бо ця ситуація напружує.

— Ну добре. Оксано, він неймовірний. Такого треба брати без роздумів, поки є можливість.

— Тільки не кажи, що я маю прикривати тебе перед Олексієм, — спадає на думку здогад.

— Ну й фантазія в тебе. Це ідеальний кандидат для тебе.

— Що!? — не втримуюсь й аж підскакую на стільці.

— Не кричи ти так, — шикає на мене. — Тільки подивись, який він класний, — клацає на одне фото й підставляє ноутбук ближче. На екрані звичайний чоловік. Так, симпатичний й гарно складений. У модному костюмі й з загадковим поглядом. Але я тут до чого? — Подобається? — питає з надією. — Підеш на побачення?

— О ні! — підводжусь. — Мене в цю дурню не вплутуй. Терпіти не можу сайти знайомств і все, що з ними зв’язане. Ніколи не поведусь на цю нісенітницю й не збираюсь нікуди ходити.

— Пізно. Я вже надіслала йому твоє фото, — говорить тихо.

— Що ти зробила?! — вигукую на весь кабінет.

— Та не кричи, аж вухо заклало, — відходить від мене й складає перед собою руки. — Так, надіслала. А що?

— А те, що це моє життя. Яно, моє! І тільки мені вирішувати, як ним розпоряджатись. Ясно?

— Ясно, ясно. Та не можу я сидіти й дивитись, як ти затримуєшся після уроків, щоб не йти додому.

— У мене багато роботи.

— Ти так говориш, наче я тут не працюю. Ясно ж, що не хочеш повертатись у пусту квартиру. Я теж колись кохала, Оксано. Але не завжди стається так, як нам того хочеться. Якщо запитаєш, що я обрала б, то точно можу сказати, що краще жити з турботливим й надійним Олексієм, ніж плакати щоночі в подушку на самоті.

— Яно, — кажу розгублено, — я не знала.

— Це діло минулих років, вже немає про що згадувати, але кохання так і не прийшло. Я знаю, що говорю, бо сама пережила подібне. Скільки ти будеш страждати? Навіщо? Для чого? Невже погано, коли поряд буде чоловіче плече? Тим паче я тобі не бідняка якогось пропоную. Він досить заможний, працює на фірмі, має своє житло.

— Звідки знаєш? Невже люди все про себе викладають на сумнівних сайтах.

— Я спілкувалась з ним трохи, — знизує плечима.

— В мене немає слів.

— Встигнеш підготуватись до зустрічі. Він обіцяв сьогодні написати.

— Я не збираюсь там реєструватись, — буркаю й обхоплюю голову руками.

— Та я власне, спілкувалась з твоєї сторінки, — каже тихо й відходить. І правильно робить, бо мені зараз хочеться її вхопити за плечі й гарненько потрясти.

— Що. Ти. Зробила? — кажу роздратовано й кидаю погляд на екран ноутбука. — Тут є моє фото! Боже… Яно, що ти твориш?! — дивлюсь на свою фотографію й шоковано хитаю головою.

— Не можу дивитись на твоє сумне обличчя, от що! Сама подумай, п’ятниця, теплий осінній вечір, приємна розмова за келихом вина… Невже тобі хочеться повертатись у самотність? Він серйозний чоловік, грамотно викладає думки й пише без помилок, — підіймає вказівного пальця. — Ну, не сподобається він тобі, встанеш й підеш додому. А сподобається — приємно проведеш вечір. Ніхто ж не змушує виходити за нього заміж.

— Я в шоці, — досі не можу повірити, що вона серйозно.

— Руслан має написати тобі повідомлення.

— Ти ще й номер мій дала? — прикладаю долоню до чола. — Здуріти можна. Ти божевільна.

— Та якби я була вільною… Якщо коротко, я бігла б до нього, навіть не роздумуючи. Такий варіант трапляється раз на тисячу років.

— Ти точно божевільна, — в мене починається істеричний сміх. — Краще я піду додому, бо зараз не відповідаю за свій стан.

— Піди-піди, — говорить привітно, але близько не підходить. — Тільки я тебе дуже прошу, гарно подумай. Не як вчителька, а як жінка.

— Угу, — хитаю головою й виходжу з кабінету. У неї точно не всі вдома і краще не задумуватись над цим, бо самій стане погано. Зареєструвати мене на сайті знайомств! Ну, яка нормальна людина таке вигадає? Правильно! Ненормальна!

Йду на маршрутку й прокручую в голові нашу розмову. Не вірю, що вона таке утнула, просто не вірю. Сідаю на вільне місце й втуплююсь у вікно. Телефон пілікає, а я навіть не хочу дивитись хто там. Він пілікає знову й доводиться дістати з сумки. Це можуть бути батьки, або мама. Дивлюсь на незнайомий номер й не можу стримати нервового сміху. Ви серйозно, люди? Це не шоу якесь? Заради цікавості відкриваю повідомлення й довго дивлюсь на літери.

Невідомий номер: Добрий день, Оксано. Як щодо зустрічі сьогодні?

От що мені відповісти? Взагалі хочеться проігнорувати й змусити Яну видалити мою фотографію. Дарма я їй про це не сказала. Та якось незручно перед чоловіком, який по суті обманутий Яною. Декілька хвилин думаю й все-таки пишу відповідь.

Я: Вітаю. Мені дуже незручно, але я невпевнена, що варто. Розумієте, я не дуже довіряю сайтам знайомств. Просто подруга зареєструвала…

Вирішую не говорити, що спілкувалась з ним Яна. Хто знає, яка може бути реакція. Відповідь приходить майже одразу.

Невідомий номер: В цьому ми з вами схожі. Та неправильно буде втрачати чудовий вечір п’ятниці й пити вино на самоті. Ніхто нічого не винен, проста вечеря й приємне спілкування.

Нічого не відповідаю, бо приходить час виходити з маршрутки. Прямуючи додому, постійно прокручую у голові Янкину витівку. І скільки вона з ним спілкувалась? Цілий місяць чи декілька днів? Про що говорили? Що вона про себе, тобто про мене, розповіла? Мабуть, потрібно зустрітись, щоб пояснити все й вибачитись. Сказати, що я нікого не шукаю, а то просто придуркувата подруга вирішила повеселитись. Дістаю телефон й пишу відповідь: