Глава 14 "Майже без думок"

Оксана

Чудовий осінній ранок за вікном змушує всміхнутись. Я всі пори року люблю, але осінь найбільше. Особливо вересень, коли ще не холодно, але вже й не спекотно. Зранку можна накинути легку кофтинку на плечі, а вдень грітись під лагідними променями, або навіть ховатись в тіні дерев на шкільному подвір’ї, поки діти граються на перерві. Два тижні навчання пролетіли, як один день. А з часу мого квапливого переїзду минув вже місяць. Цілий місяць самотності й завантаження роботою, щоб не думати. Але результат на обличчя, я майже не згадую. Майже... Хіба що вечорами, коли лишаюсь наодинці зі своїми невтомними думками.

Уроки вже скінчились, але я не поспішаю додому. Сиджу на подвір’ї, спостерігаю за галасливими дітлахами, які чекають на майданчику батьків й намагаюсь читати нові рекомендації для вчителів.

— Оксано Михайлівно, ти додому не йдеш? — чую голос Яни й підіймаю погляд.

— Так, скоро буду збиратись, — показую їй методичку, вона киває, махає мені і йде. Ми спілкуємось, але після того випадку обережно, і вже не плануємо десь разом посидіти. Можливо, вона й ображена трохи за слова, які я не змогла втримати в собі того вечора, але час назад не повернути. Якби ж так можна було зробити, я, напевно, багато чого змінила б. Дочитую сторінку й підводжусь з лавки. Якщо чесно, додому не хочеться, але ж не сидітиму я тут до самого вечора.

— До побачення, Оксано Михайлівно, — говорить одна з учениць початкових класів й тягне на спині портфель більший за неї саму.

— До побачення, Аню, — усміхаюсь дівчинці. Така мила принцеса, завжди ідеально одягнена й причесана. Останнім часом я все частіше задумуюсь про дитину. Ні, кидатись на першого зустрічного не збираюсь, щоб від нього народити, але шкодую, що в мене немає малюка. Мільйони пар розлучаються, від цього не втекти. Але коли в жінки дитина — у неї є сім’я. А я самотня… Звісно, в мене є мама, яку я дуже люблю. Є рідня в Одесі, друзі, але не вистачає крихітки, яка не давала б падати духом. Мені було б заради кого жити, працювати, прокидатись зранку, щоб приготувати смачний і корисний сніданок… Все це мрії, і з кожним прожитим роком вони віддаляються від мене з неймовірною швидкістю.

Заходжу до класу й збираю сумку. На телефоні нове повідомлення від Інни й пропущений виклик від мами. Спочатку відкриваю повідомлення від подруги й не можу стримати усмішку, коли читаю приємну новину. Надзвичайну. Вона виходить заміж за Дмитра. Цього слід було очікувати, вони прекрасна пара і просто створені одне для одного. Дуже рада за подругу й з задоволенням прийду на святкування якщо запросять.

Коли виходжу зі школи одразу набираю номер мами. Можна не поспішати й пройтись пішки додому, спілкуючись з нею телефоном.

— Доню, привіт. Не зайнята?

— Привіт, тільки вийшла зі школи, йду додому. Як ти? Вже вдома?

— Ні, ще в кабінеті. Важкий день, багато пацієнтів. Сиджу відпочиваю в тиші. А в тебе як справи? Щось нове розкажеш?

— Школа, квартира, підготовка до занять, сон.

— Невесело, доню. Зовсім невесело. Ти хоч друзів бачиш?

— Так, бачу, коли є час. Мамо, ти ж була у мене і знаєш, що все гаразд. Просто не завжди є час, щоб з кимось бачитись. Інколи хочеться просто перепочити.

— Я тут Ольгу зустріла, — починає якось несміливо.

— Яку? Козаченко?

— Так, однокласницю твою.

— І? Чому такий голос загадковий?

— Каже, була в Дніпрі й бачила твого колишнього.

— Я теж його бачила, — згадую той неприємний випадок з торговельного центру.

— Справді? Чому мені не говорила?

— Бо не хочу його згадувати, а тим паче щоб ти хвилювалась. Накрутиш себе знову, а потім пігулки питимеш від тиску.

— І як він живе, совість не мучить? — в голосі чути образу.

— Я не говорила з ним, бачила здалеку. Ма, нам давно немає про що розмовляти.

— Ой, хтось знову прийшов, буду вимикатись. А я гадала, що сьогоднішня божевільня закінчилась.

— Бувай, я теж зайду до магазину. Не хвилюйся там мені, у мене все чудово, — намагаюсь сказати весело й завершую розмову.

Мама нагадала мені той день, коли я зустріла колишнього з новою дружиною. Вагітною дружиною. Він так турботливо відчиняв перед нею двері, тримав за руку й постійно намагався поцілувати. Я хвилин п’ятнадцять за ними спостерігала з кафе, поки вони стояли перед ювелірною вітриною й роздивлялись прикраси. Може, саме після цього випадку мені так захотілось мати дитину? Колись він мене відмовляв, а зараз сяє від щастя, очікуючи поповнення. І мені стало образливо, що я була такою дурною й довірливою. Та досить про нього думати, зла його родині я не бажаю. У житті трапляється різне і прийде час, коли кожен буде відповідати й розплачуватись за свої вчинки. Бумеранг ніхто не скасовував, а я не маю права когось судити. Сама зрадниця і все життя буду картати себе за негідний вчинок.

Вдома тихо й самотньо, таке відчуття наче потрапила в інший світ, відчувається контраст після школи. Трохи відпочиваю, потім вечеряю, приймаю душ й сідаю за ноутбук. Шукаю цікаві факти для дітей аж поки не починають злипатись очі, й засинаю при світлі. Це вже схоже на фобію, бо вдома я ніколи не спала з ввімкненим світлом, а в цій квартирі не можу себе пересилити. Декілька разів пробувала вимикати й лежала без сну, поки не починало сіріти за вікном. Тому вирішила поки залишити цю дивну звичку, щоб не куняти за робочим столом.

Прокидаюсь о шостій й на автоматі починаю збиратись на роботу. Бути роботом не так вже й погано, все встигаєш. До школи їду маршруткою й міркую чим зайняти себе на вихідних, бо вони приносять надто багато заборонених думок. Заходжу до класу й починаю новий шалений день. Я люблю цей ритм й спілкування з дітьми. Сьогодні в мене тільки два уроки й можна бути вільною. Скоріше б вже стати в постійний графік, бо вільного часу в мене забагато. По максимуму зайняти себе роботою — ось основна задача, яку я кожного ранку собі задаю.