Глава 13 "Невдала спроба"

Оксана

До Яни добираюсь досить довго, потрібно було раніше виходити, щоб зараз не летіти на всіх парах. Живе вона майже на іншому кінці міста, навіть не уявляю у скільки їй потрібно вийти з дому, щоб вчасно з’явитись на робочому місті. Підходжу до їхньої багатоповерхівки й набираю номер квартири на домофоні. Мені ніхто не відповідає, але двері відчиняють. Ти диви які зайняті. Заходжу й вирішую не їхати на їхньому страшному ліфті, а піднятись на четвертий поверх пішки. Двері відчинені, значить все-таки мене чекають.

— Агов, є хтось вдома? — гукаю й знімаю босоніжки.

— Привіт, — з’являється на порозі кухні Яна.

— Привіт, ти змінила імідж? — підходжу, щоб її обійняти. — Тобі дуже личить, — говорю чесно. Вона освітлила своє русяве волосся й коротко його підстригла. Дуже стильно, мені подобається. Може, й собі змінити щось, щоб не бачити в дзеркалі одну й ту саму картину?

— Дякую, — усміхається й уважно зазирає в моє обличчя, — а от ти, подруго, щось неправильно виглядаєш. Невже все так погано і ти досі страждаєш через те недорозуміння під назвою колишній? — бере мене за плечі й уважно дивиться у вічі.

— Ні, просто втомилась з переїздом й погано спала на новому місці, — говорю впевнено й вже шкодую, що приїхала. Знала ж, що ще зарано показуватись на люди.

— Ясно. Ну проходь, в мене майже все готово. Олексій десь побіг за вином до магазину, зараз буде.

— Дарма чоловіка погнала, я принесла і вино, і цукерки до нього, — віддаю їй пакет й проходжу на кухню. — Ого! Я чогось не знаю і в тебе день народження на пів року раніше? — дивлюсь на накритий стіл.

— Та ні, приготувала, щоб посидіти, — завершує нарізку й намагається знайти вільне місце на столі.

— Нічого собі ти заморочилась, — сідаю на стілець й відчуваю себе незручно. Я прийшла з вином і цукерками, а Яна такий стіл накрила, наче ювілей зібралась святкувати.

— Люба, я вдома, — чути голос Олексія. — Та ще й не один. Ти подивись кого зустрів, — говорить весело й зазирає на кухню.

— О, Славо, привіт, — весело вітається Яна з незнайомим для мене чоловіком й кидає погляд в мій бік.

Все ясно! Вони спеціально його запросили, щоб нас познайомити. Ненавиджу такі схеми. Я що, просила мене з кимось знайомити? У Яни надто бурхлива фантазія, навигадувала собі всякої дурні й чудить казна-що.

— Привіт, — вітається до неї чоловік й дивиться на мене.

— Оксано, і ти тут, — продовжує гру Олексій, — оце неочікуваність так усім зібратись. Ви ж не знайомі? — дивиться на нас по черзі.

— Я Оксана, — представляюсь першою, бо вже нікуди не дітись. Я думала, ми посидимо з подругою, а вона надумала мене знайомити з кавалером. І чому всі хочуть щось вирішити за мене? Досить! Вистачило у шлюбі. Більше за мене ніхто не буде вирішувати.

— Слава, — говорить чоловік, а я просто киваю.

— Ну, сідайте швиденько, — оголошує хазяйка й ставить на додачу запечену курку. Мене починають атакувати сумніви, чи не весілля вони тут вирішили святкувати, такі у них загадкові обличчя. Комедіанти бісові. Ніколи не дозволяла собі так висловлюватись, але в думках можна ж? Дістали просто!

Та я тримаюсь з усіх сил й намагаюсь мило всміхатись, коли до мене звертаються. Цей Слава досить веселий мужчина, який любить гарно поїсти й досить непогано випити. Весь вечір кидає на мене зацікавлені погляди, а мені хочеться встати й піти.

— Оксан, пригощайся, бо ти цілий вечір не їси й один келих вина ще не випила.

— Мені достатньо, дякую, — відповідаю стримано. — Все дуже смачно, але я вже наїлась, — насправді їсти не хочеться, і так ледь змусила себе покуштувати декілька страв. Розмови за столом ведуться веселі. Слава й Олексій постійно жартують й згадують роки юності. Виявляється, вони дружать з самого дитинства і цей Слава чудово почуває себе в цьому колі. З розмови дізнаюсь, що в нього є дитина й розлучення за плечима. Олексій не дуже ласкаво озивається про його дружину і це не може притягувати. Навпаки, чоловік не може дозволяти, щоб говорили так про матір його дитини. Яна не вгадала, він не викликає симпатії й бажання навіть спілкуватись. Мені не подобається нічого: голос, сміх, манера говорити, зовнішність. Ні, він доволі симпатичний, але… Не Дем’ян…

Коли п’ємо каву, я починаю уявляти як підведусь, взую босоніжки, спущусь на вулицю й вдихну свіжого повітря. Втомилась від чужого сміху й безглуздих розмов. Знаю, що вони просто грають свої ролі, щоб нас розговорити й познайомити ближче, але хочеться сказати, що дарма стараються. Як вони собі це уявляють взагалі? Привели кавалера, а я маю закохатись, напитись й повіситись йому на шию. Так? І забути все, що було до того від його нереальної краси? Дратують. Логіка обділених людей. Хоча, від Яни я цього не могла очікувати. Вона звісно, обожнює спілкування й різні гулянки, але свахою наче не була раніше.

— Дякую за гарний вечір, я вже піду, — підводжусь й чекаю, поки Яна встане й випустить мене з-за столу.

— Так швидко? Ми ж ще хотіли в залі посидіти, випити вина чи лікеру, у мене є пляшечка, — цокотить Яна, але я хитаю головою.

— Я б залюбки, але не можу, завтра рано вставати, маю справи, — дивлюсь на неї, сподіваючись, що зрозуміє натяк.

— То Слава тебе проведе, на вулиці темно, — схоже з логікою у неї проблеми.

— Не потрібно, я хочу прогулятись на самоті, — відмовляю, бо точно не збираюсь з ним гуляти. Та я навіть не знаю, про що з ним говорити, він абсолютно чужа людина. Анекдоти слухати? Дякую, весь вечір усміхаюсь, коли зовсім не смішно. Самій мені буде спокійніше. — Всім щасливо. Рада була зустрітись, — швидко прощаюсь й виходжу в коридор.

— Оксанко, ну ти чому так швидко тікаєш? — виходить за мною Яна.

— Та додому справді потрібно, — застібаю босоніжки й дивлюсь на розчароване обличчя подруги.

— Що, не сподобався тобі Славка?

— А мав сподобатись? — запитую натомість й стараюсь не нагрубити.