Глава 12 "Нове життя"

Оксана

— Дякую, — намагаюсь усміхнутись й вже хочу зачинити двері, але жінка зупиняє.

— Не забувайте вчасно платити й дотримуйтесь чистоти, — говорить не дуже привітно, наче ось-ось передумає здавати мені квартиру.

— Добре, я люблю порядок.

Вона, нарешті, розвертається і йде, а я зітхаю й зачиняю двері. З квартирою мені допомогла знайома, ми колись разом працювали. Ця жінка якась її далека родичка. Розповідала вона про неї, як про добру, милу жінку, але насправді виявилось трохи по-іншому. Вона надто прискіпливо мене розглядала, натякала, щоб я не водила сюди чоловіків й декілька разів озвучила досить немаленьку ціну. Погоджуюсь, бо поки іншого вибору не маю. Та й квартира досить непогана, хоч і маленька. Кімната чиста й світла, з видом на місто. На кухні є техніка й навіть деякий старий посуд. Я взяла з собою все необхідне й комфортно добралась на таксі. Дорого, але можна пережити. Тягнути сумки руками просто нереально.

Сідаю на диван, підпираю підборіддя долонями й дивлюсь перед собою, думаючи про Дем’яна. Всю ніч не спала, думала, як йому пояснити, і що сказати. Дістаю з сумки телефон, заходжу в повідомлення й відсилаю підготовану чернетку. Миттю блокую його номер, відкладаю телефон й схлипую. Немає сил триматись, коли всередині все розривається. Шкода Дем’яна, і себе теж. Схлипую голосніше й не стримую ридань. Зараз ніхто не бачить, ще два тижні можна сидіти й переживати свій підлий вчинок, картати себе й шкодувати, що дозволила статися тому, що не мало відбутись.

Не знаю скільки так сиджу, а коли сльози закінчуються підводжусь, дістаю ганчірку й починаю прибирання. Не люблю переїжджати, та ще й у чуже помешкання, тому все ретельно мию по декілька разів. Працюю аж до пізнього вечора, а потім ще й за продуктами йду до найближчого супермаркету, щоб трохи заповнити холодильник. Нічого не хочеться, повна апатія до всього. Беру деякі продукти й повільно тупцяю до квартири. Все чуже… Дію на автоматі, бо так начебто потрібно.

Переодягаюсь, викладаю продукти й знову сідаю на диван гіпнотизувати стіну. Схоже, це нова звичка у новому житті без Дем’яна. Знаю, що він прочитав повідомлення й тільки заплющую очі бачу його розгніване обличчя, біль в очах й розчарування в мені. Але впевнена, що довго його смуток не триватиме. Знайдеться та, яка розважить й займе думки. Підводжусь, знаходжу постільну білизну й застеляю диван. Приймаю душ й лягаю з ввімкненим світлом. Мені страшно ночувати у чужій квартирі самій, але я навчусь. А поки можна поспати й зі світлом. Хоча, навряд чи вийде заснути, тільки заплющую очі, бачу перед собою його. Лежу довго й ковтаю сльози, згадуючи слова Дем'яна перед розставанням.

Коли за вікном починає світати, вимикаю світло й нарешті засинаю. Сплю мало й тривожно. Довго лежу зранку й просто дивлюсь у білу стелю. Що робити поняття не маю. З’являється думка навідатись в гості до Яни, а потім згадую який маю вигляд і одразу відмітаю миттєвий порив. Та й не витримаю я її торохтіння. Але й сидіти на самоті не хочу, бо постійно думаю про Дем’яна. Так і збожеволіти можна. Снідаю й не відчуваю смаку кави, дивлюсь у вікно й замість зеленого бачу все сіре. Але я впораюсь, просто на все потрібен час. Виникає бажання поговорити з Інною, але вона одразу мене розкусить. Не хочу турбувати її своїми проблемами, у неї й своїх вистачає.

Одягаюсь й вирішую прогулятись. Блукаю вулицями Дніпра й відчуваю себе чужою. А колись жила тут, хотіла лишитись й мріяла мати своє житло. Ми навіть відкладали з колишнім, поки він не пішов в загул й не почав тягати з конверта гроші. Чую, що в сумці озивається телефон й серце стискається, наче на екрані зараз побачу заборонене ім’я. Дістаю його й зітхаю. Про Володю я взагалі забула. Хотіла ж з ним поговорити, але так і не знайшла часу.

— Привіт, Вово, — відповідаю, бо незручно ігнорувати.

— Привіт. Я тут таке дізнався, — говорить здивовано. — Ти переїхала до Дніпра?

— Так, мені тут запропонували роботу, — озвучую вигадану для всіх інформацію.

— Он як? А я було подумав, що твоя мама пожартувала. Зустрів її в магазині.

— Ти ж знаєш її, вона не дружить з жартами.

— Значить ти все вирішила? — в голосі чути образу, хоча я можу й помилятись. — У мене таке відчуття, що ти втекла, — говорить тихо, а я затамовую подих, — від мене.

— Ні, це не так, — якби ж він тільки знав, як близько наблизився до правди. Я втекла, але не від нього, а від того, кого кохаю по-справжньому. — Вибач мені, але ми завжди були друзями, я не бачу сенсу щось змінювати зараз. Впевнена, що нічого з того не вийде. У мене немає до тебе почуттів.

— Мені здавалось, що мала, тому вирішив спробувати.

— Володю, почуття — це не те, що потрібно пробувати, коли щось здалось. Як можна зустрічатись з кимось, обіймати, цілувати, коли нічого не відчуваєш? Навіщо?

— Дуже тобі допомогли почуття в заміжжі? Щоб нормально жити, не завжди воно потрібне, те кохання.

— У нас різні поняття про сім’ю, тому краще не розвивати цю тему, щоб не посваритись, — розумію, що нам немає про що говорити. Мови про стосунки бути не може. Дем’ян чітко дав зрозуміти, що я нічого не відчувала до Володі, лише хотіла уникнути самотності з допомогою вигаданої симпатії. Гадаю, багато хто так помиляється. Але краще вже самій, ніж знати, що тебе не кохають.

— Добре, не будемо. Ти хоч на вихідних з’являйся. Наші он збираються зустрітись. Прийдеш? Забудемо мою дурну спробу підкотити до тебе й згадаємо молодість.

— Ну, я й зараз молода, — бурчу, а він коротко сміється. — А чому восени? Що це за зустріч така? Зазвичай зустрічаємось взимку, до школи йдемо згадати шкільні роки, або влітку на природі.

— Ольга сказала, що двічі на рік то мало.

— Подивимось, як складеться з роботою. Може й приїду, — ухиляюсь від прямої відповіді, бо знаю, що навряд чи там з’явлюсь. Взагалі не планую найближчим часом їхати додому, бо там може з’явитись Дем’ян. Мама обіцяла приїхати до мене сама, бо вважає, що в мене повно роботи. Не скажу ж я їй, що втекла від свого закоханого учня.