Глава 10 "Рішення"

Оксана

— Оксано, ти чому така засмучена цілий вечір? Не подобається тут? — питає двоюрідна сестра Христина.

— Та ні, все добре. Просто втомилась трохи, — відмахуюсь й роблю ковток коктейлю. — Все-таки цілий день на пляжі, потім клуб, — пояснюю на її підозрілий погляд.

Вона відволікається на свого чоловіка, а я вкотре зітхаю. На телефоні нове повідомлення від Дем’яна і я вже пів години наважуюсь його відкрити. Хоча цього можна й не робити. Я знаю, що він пише. Що сумує й запитує, чому не відповідаю. Серце рветься, а нерви загрожують вилитись гарячими сльозами. Не можу. В мене немає стільки сміливості, щоб сказати йому прямо. Знаю, що потрібно бути чесною і мій задум підлий, але не можу… Хочеться плакати й кричати на весь світ. Сама винна, не потрібно було все починати. Знову впускати його у своє життя, говорити, цілувати, кохатись. Як тепер вирвати почуття з серця? Як? Мозок розуміє, що це необхідно зробити, а серце не слухається й вперто рветься до Дем’яна.

— Ти мене не обманеш, — голосно говорить Христина, а я навіть не помітила її поряд. — У тебе щось сталось? — питає занепокоєно й бере мене за руку.

— Кажу ж, трохи вто…

— Це ти мамі моїй можеш таку фігню впарити, а не мені. Ти вже приїхала такою. Знаходишся поряд, а думками десь дуже далеко. Невже не хочеш поділитись й скинути тяжкість з душі? Не довіряєш?

— Ой, Христю… — замовкаю й опускаю очі. Мені здається в мене більше ніколи не буде такої легкості на душі, щоб відчувати себе вільною й щасливою. Важкий тягар лежить на серці, бо я зраджую того, кого кохаю. — Я покохала свого учня, — нахиляюсь й говорю їй на вухо.

— Що ти? — протягує здивовано сестра.

— Не питай, сама не знаю як так вийшло. Просто… Він справжній чоловік, шкода тільки, що не мій.

— Чекай, музика заважає. Мені не почулось? — сідає ближче й запитує голосно, наче я глуха. Кидаю на неї погляд й бачу щире здивування. Ось. Так всі знайомі будуть реагувати. Ще раз запевняюсь, що мій план вірний. — Ти покохала свого учня? — питає майже по складах, а я киваю. — Оце так! — закашлюється вона. Тягнеться до свого келиха й робить декілька великих ковтків коктейлю. — Якщо я не помиляюсь, у тебе зараз дев’ятикласники? — питає тихо.

— Що?! — вигукую здивовано. — Ой, Христю, ні, — з усіх сил заперечно хитаю головою. — Він вже давно не мій учень. П’ять років минуло.

— Фух! Блін, Оксанко, — хапається та за серце. — А я ж подумала, що в малого якогось.

— Боже, ну ти даєш, Христю, — нервово усміхаюсь. — Але частина правди в цьому є, він молодший на п’ять років.

— Немаленька різниця, — киває співчутливо. — І що хочеш робити? А він знає?

— Знає, і всіма силами добивається мене. А я не можу, розумієш? Не вірю, що ці стосунки матимуть майбутнє. Мої почуття не врятують, коли він знайде молодшу й цікавішу.

— Розумію. Ти боїшся нової зради, — говорить серйозно. — Ну, ти ці дні сама не своя. Так сильно хвилюєшся?

— Спати не можу, постійно бачу його перед собою, — зізнаюсь чесно.

— Ого, сестричко, — протягує здивовано й замовкає.

— Що думаєш? — питаю через деякий час.

— Ну… Якщо чесно, навіть не знаю, що сказати. Я так розумію, що бути з ним ти не плануєш, бо тоді не сиділа б такою засмученою.

— Ти правильно зрозуміла, — ховаю очі, повні сліз.

— Якщо тебе цікавить моя думка, то ти чиниш правильно. Не знаю чому, але в мене завжди був пунктик на те, що чоловік має бути старшим. Я й шукала собі старшого, мені нецікаво було з молодшими, — кидає погляд на свого чоловіка навпроти.

— Угу, я тебе розумію, бо й сама впевнена в цьому. Але… — голосно зітхаю, відчуваючи як ниє душа. Вона тягнеться до Дем’яна з усіх сил, а я, як сувора вчителька, не пускаю.

Ох, як же тошно. І ніщо не допомагає. Ні алкоголь, ні весела музика. Навпаки, вона дратує й викликає бажання поїхати додому й завалитись спати. Завтра ми повертаємось з мамою додому. Відпочинок скінчився, хоча думками я не відпочивала жодної секунди, постійно думала про Дем’яна і його бажання забрати мене до Дніпра. Цікаво, на скільки вистачить його кохання? Місяць, два, пів року? Але перевіряти не буду, бо не витримаю, надто вже він мені подобається.

— Але почуття є, — говорить за мене Христина, а я киваю. — Що думаєш робити?

— Повернусь додому, зберу речі й поїду до Дніпра. Сама, — зітхаю і вона зітхає разом зі мною — Вже домовилась про посаду у приватній школі.

Перед поїздкою в Одесу, я все-таки поїхала до міста й зустрілась з директоркою школи. Приємна жінка, яка дуже любить свою роботу, запропонувала мені декілька виходів в тиждень, а з жовтня можна буде стати в графік на повний робочий день. І я погодилась. Якщо вже вирішила переїхати, потрібно хапатись за шанс. До того ж умови хороші, школа нова, класи обладнані сучасною технікою й необхідним навчальним матеріалом. Навіть посібники не потрібно купувати за свій рахунок, все надається. І все було б добре, якби не Дем’ян. Одна тільки думка про нього рве серце.

— Я гадаю, потрібно робити так, як ти собі задумала, щоб потім не шкодувати, — впевнено говорить Христина. — Маєш сумніви — не заводь з ним стосунків. От я, наприклад, не мала жодних сумнівів, коли Льоша запропонував мені зустрічатись. Слухай своє серце, — торкається мого плеча й підводиться.

— Ага, слухаю, — бурчу собі під носа. Тільки от не серце, а мозок, бо серце хоче бути в руках Дем’яна. Розблоковую телефон й все-таки відкриваю його повідомлення.

Дем’ян: Ксю, ти куди зникла? Не лякай мене, вже починаю хвилюватись.

Ну що мені йому відповісти? Як сказати, що нам не бути разом? Не зможу… Сльози навертаються на очі, а я витираю їх пальцями й пишу відповідь:

Я: Все добре, телефон лишила вдома, бо цілий день була на пляжі., — надсилаю й бачу, що воно одразу прочитане. Чекаю поки Дем’ян пише відповідь й ще більше хлюпаю носом, читаючи нове повідомлення.

Дем’ян: Скучив страшенно. Не випущу з обіймів й буду палко цілувати кожен міліметр твого загорілого, спокусливого тіла.