Глава 8 "Прийняти рішення"

Оксана

Зранку мене будить не мама, а телефон. Він голосно оголошує, що прийшло повідомлення. Не розплющуючи очей, тягнусь рукою до столу й знаходжу його. Розблоковую й одним розплющеним оком спочатку дивлюсь на час.

— Ууу, ще пів годинки могла поспати, — стогну й намагаюсь відкрити повідомлення. — Хто ж посмів? — бурчу, а коли бачу що повідомлення від Дем’яна, відчуваю всередині бурю емоцій й згадую вчорашнє безумство під дощем. Зручно сідаю, щоб прочитати.

Дем’ян: Не можу без тебе. Летітиму додому швидше за вітер. А потім усю ніч цілуватиму кожен міліметр твого ідеального тіла.

— Ох, — голосно зітхаю й падаю на подушку. І що мені тепер робити? Тіло миттю реагує на його слова, а губи досі печуть від нічних гарячих поцілунків. Тільки мозок активно кричить про помилку, але сьогодні його чомусь ніхто не слухає.

Я: Будь обережним, будь ласка.

Надсилаю й встаю з ліжка, сну більше не буде. Дем’ян вміє розбудити краще будь-якої кави. Накидаю халат й виходжу на вулицю. Після дощу трохи прохолодно й все мокре. Мій улюблений стілець теж намок, тому перед тим, як пити каву я виношу собі інший. Сідаю, вдихаю свіже повітря й роблю ковток гарячої кави. Що ж мені робити? В якому напрямку рухатись? Ці питання постійно крутяться у голові, але відповіді не знаходяться.

— Доню, а що то за квіти у твоїй кімнаті? — з’являється переді мною мама й вводить мене в ступор. Ох, мамо, мамо… Квіти — це не та проблема, про яку потрібно думати.

— Знайомий подарував.

— Коли? Ти ж вдома була? Володька чи що?

— Ні, не Володька. З міста.

— Наші женихи не підходять? — викочує велосипед, щоб їхати на роботу.

— Ма, ну які женихи? Мені не до того.

— Оксано, вже досить багато часу минуло, — говорить серйозно, зупинившись біля мене. Навіть знаю, що вона зараз скаже. Що не хоче, щоб я лишилась одинокою.

— По клацанню пальців сім’я не будується, а тільки розпадається.

— Я не хочу, щоб ти лишилась одинокою, як я, коли твій батько пішов.

— Знаю, мамо. Я теж цього не хочу, але це набагато складніше ніж здається з боку.

— Я гадала, у вас з Володькою щось є, якщо чесно.

— Ні, ми друзі, — відповідаю впевнено, бо тепер на сто відсотків знаю, що це так.

— Добре, мені час їхати.

— Мамо, — зупиняю, тільки-но вона збирається піти. — Я, мабуть, повернусь до міста. Там більше перспектив і …

— Доню, не варто виправдовуватись. Я з самого початку знала, що ти поїдеш, тільки-но залікуєш рани. І з одного боку, я рада, що ти вже готова. А з іншого, сумуватиму, бо звикла, що ти поряд.

Мама їде, а я ще довго сиджу у дворі й думаю про свої подальші дії. Потім підводжусь, заходжу до будинку й знову набираю номер Яни, бо вона мені так і не передзвонила. Цього разу виклик приймають і через секунду чую голос знайомої:

— Привіт, Оксанко! — радо вітається до мене. — Вибач, будь ласочка, не мала часу передзвонити. Тільки вчора повернулись з моря, — підтверджує мої здогади.

— Нічого страшного. Привіт. Я до тебе у справі.

— Уважно слухаю, сонце.

— Ти ще працюєш в тій приватній школі?

— Так. Надумала, нарешті?

— Угу, прийшов час повертатись до міста.

— А чому так сумно?

— Досі думаю, чи потрібно починати щось спочатку, коли вже устаткувалась у селі.

— Звісно! Обов’язково потрібно! Сьогодні ж дізнаюсь про вакансію й повідомлю тобі. Ти й так затрималась в тому селі.

— Тут спокійно й все зрозуміло.

— Спокійно — це коли заробіток маєш хороший. А відпочити можна будь-де.

— Сперечатись не буду, — усміхаюсь.

— А в особистому житті є якісь приємні новини? Вибач якщо втручаюсь не у своє діло.

— Ні, — відповідаю коротко. Яна в курсі про моє невдале заміжжя. Вона навіть знайома з колишнім, ми колись ходили всі разом у кіно.

— Все не можеш забути? Вирішила змінити місце й розпочати з початку? — питає засмучено.

— Угу, — мугикаю, але згадую не колишнього чоловіка, а Дем’яна. Це його неможливо забути. — Ну, а ти як? — вирішую змінити тему, бо зараз вона почне мене жаліти. — Як твій Олексій?

— Ой, та що йому станеться? Все бурчить на мене, підозрює у всьому й постійно моніторить мої повідомлення.

— А є привід? — згадую любов Яни до великих компаній і знайомств. Вона дуже активна людина, любить спілкування й бути в центрі уваги.

— Та який там привід? Що ж я винна, що чоловіки самі мені пишуть? — хмикає, а я починаю сміятись.

— Яно, ти абсолютно не змінилась.

— І не збираюсь. Значить так, подруго, чекай мого дзвінка сьогодні.

— Добре, до зв’язку, — вимикаюсь й не припиняю усміхатись. В неї з чоловіком завжди були сварки через активність Яни. А якщо додати, що Олексій занадто ревнивий… Живеться їм весело — один день сваряться, інший миряться.

І знову згадується Дем’ян, він теж дуже ревнивий. Варто лише згадати той дзвінок, коли він побачив мене з Володею. А якби приїхав трохи раніше й побачив поцілунок? Навіть думати про таке боюсь. До речі, Володька… Потрібно з ним поговорити. А може, він і сам вже пожалкував про свої слова й передумав бути парою? Ото було б добре.

Переодягаюсь й поспішаю зайнятись домашніми справами. На городі мокро, працювати ніяк, тому збираю огірки й вирішую їх законсервувати. Потрібно ж мені чимось займатись цілий день, щоб боротись з набридливими думками. Готую банки, мию огірочки, неквапом їх гарненько викладаю, пересипаючи запашними травами. Роблю маринад й заливаю цю красу. Задоволена своєю роботою йду обідати, щоб потім продовжити домашні справи. Коли заходжу до будинку, помічаю на телефоні пропущений виклик від Яни. Дивуюсь, що вона так швидко зателефонувала й набираю її номер.

— Я все дізналась, — чую її голос після першого ж гудка.

— Так швидко?

— А чого чекати? Тут і оком кліпнути не встигнеш, як потрібно буде з відпустки виходити. Значить так, зараз вакансії немає, але незабаром історичка піде в декретну відпустку, тому тебе запросили на розмову.