Глава 7 "Негода зі смаком кохання"

Оксана

— Дощ, — шепочу, бо легка мряка переходить у зливу.

— Угу, — Дем’яна холодні краплі, схоже, не хвилюють. Він так дивиться на мене, що в грудях не вистачає повітря. Зручно бере мене під колінами й підводиться, тримаючи мене на руках.

— Постав, я важка, — відчуваю себе незручно.

— Нізащо, — говорить серйозно й швидко прямує до автівки. Над нами блискає й майже одночасно розноситься страшенний гуркіт, після якого гасне світло на вулиці.

— Ой, мамочко, — притискаюсь до Дем’яна, обіймаючи його за шию. — Страшенно боюсь грози, — мугикаю йому в шию, а він ще міцніше притискає до себе. За декілька метрів від автомобіля, на нас обрушується страшенна злива. Поспішати вже немає сенсу, бо одяг повністю мокрий.

— Оце так прогулялись, — говорить Дем’ян, ставить мене й допомагає сісти в автомобіль. Швидко обходить й теж сідає. Дощ нещадно б’є у вікна з усіх боків, гроза розгулялась не на жарт.

— Ти весь мокрий, — не втримуюсь й проводжу рукою по його волоссю. Він затримує мою руку й цілує долоню. Потім розвертається й бере з заднього сидіння свою олімпійку.

— Одягни, — протягає мені.

— Краще ти, я поряд з домом, а тобі ще їхати до міста.

— Я можу залишитись на дачі, або ж, — не договорює й знімає мокру футболку, — просто роздягнутись.

— Справді, — нервово усміхаюсь й намагаюсь не дивитись на напівоголеного чоловіка.

— Одягай. Швидко! — викликає на моїх губах усмішку. Накидаю її на плечі й натикаюсь на скептичний погляд карих очей. — Ти серйозно?

— Ну… Відвернись тоді, — бурчу собі під носа, але він слухняно виконує моє прохання. Знімаю футболку й застібаю на собі олімпійку. — Дякую, в ній тепло.

— Йди до мене, — відсуває своє сидіння й нахиляється до мене ближче.

— Дем’яне, не потрібно, — намагаюсь відхилитись, але він бере за руку й тягне на себе.

— Шкода, що тільки гроза змушує мене обійняти.

— Ти маєш мене зрозуміти.

— Я розумію, Ксю. Ти боїшся й не довіряєш мені. І що б я зараз не сказав і не зробив, це не матиме значення, так? В тебе є з ким прогулюватись за ручку, обіймати й шепотіти приємні слова вночі. А Дем’ян… А кому він потрібен? — говорить з гіркотою в голосі й відхиляється. — Ти кохаєш його? — відвертається до вікна, наче йому неприємно мене бачити.

— Ні.

— Нічого особистого, тільки секс? — переходить межу і я не витримую.

— Я нікому нічого не винна, і ти мені не чоловік. Краще б я не виходила, — стає образливо, тому відчиняю дверцята й швидко виходжу. Мені набридли ці претензії. Навіщо він з’являється тут? Щоб образити?

— Оксано, стій! — вигукує за спиною й через секунду хапає за руку.

— Відпусти! — вигукую емоційно й вириваю руку.

— Я тебе не відпущу, поки ми не поговоримо, — обхоплює за талію, зупиняючи.

— Про що? — говорю голосно, бо слова губляться у звуках зливи. Мені зараз байдуже, що я мокра. Всередині пече образа, а серце стискається від болю. — Чого ти хочеш від мене? Поцілунків, обіймів, сексу? То давай! Тоді ти припиниш мене мучити? Зникнеш з мого життя? — на емоціях намагаюсь розстібнути кофту, але тканина мокра й блискавка не слухається.

— Чого я хочу? — хапає мене за плечі, міцно стискаючи. Тебе! Всю тебе, Оксано! Твою душу! Хочу собі назавжди. Розумієш? — струшує, а я схлипую. — Хочу, щоб ти кохала мене, бо я тебе вже давно кохаю. І я ревную. Шалено ревную, бо ти моя. Я життя готовий віддати за тебе! — вигукує мені в обличчя й різко притискає до себе.

— Я так втомилась тікати від тебе… — мугичу крізь сльози й не можу зупинитись.

— Від мене непотрібно тікати, просто будь поряд, — шепоче на вухо. Бере моє обличчя у долоні й починає його цілувати, стираючи сльози разом з дощем.

— Дем’яне, — шепочу, коли він лишає на губах короткий поцілунок.

— Відпусти думки. Є тільки ми й нікого більше, — він не встигає договорити, бо я сама цілую такі бажані губи.

П’ять років я забороняла собі згадувати, а зараз не можу насититись його поцілунками. Ще тоді він не мав комплексів, а зараз тим паче. Цілує так, наче страшенно скучив, кусає губи, розпалює справжню пожежу всередині мене. Ніколи не дозволяла собі так забутись, завжди вмикала розум, але тільки не зараз. Не можу протистояти, коли від бажання бути з ним не вистачає повітря. Хочу розчинитись в ньому, дихати ним й щоб його губи не припиняли мене цілувати.

— Божеволію від тебе, — шепоче між поцілунками. Смикає блискавку й торкається тіла мокрими пальцями. Голосно вдихаю повітря й тану від нових гарячих дотиків. Не заважаючи на дощ, вони обпікають тіло й розносять тепло у кожну його клітинку. Він торкається грудей й стискає їх, зриваючи з губ стогін. Ловить його новим поцілунком, забираючи здатність думати. Нас огортає літня злива, а ніч дбайливо приховує від чужих очей.

Дем’ян не змушує, я сама опиняюсь на задньому сидінні автомобіля. Добровільно здаюсь в полон його пристрасті й бажанню, вмілим дотикам й безмежно солодким поцілункам. Гарячим долоням й тихим зізнанням про те, як він чекав цього моменту. Сьогодні я вірю, бо хочу відчувати себе жінкою, бажаною й коханою.

— Моя неймовірна, — шепоче, зводячи з розуму своїми палкими поцілунками. — Скажи, що ти цього хочеш?

— Хочу, — задихаюсь від бажання.

Навіть думати не хочу, де і з ким він набирався досвіду, але від його дій зносить дах. У кожному русі й дотику стільки пристрасті, що можна в ній потонути. Дарує насолоду про яку раніше й не здогадувалась. Нереальна ніч, поряд з найкращим у світі чоловіком. Шкода, що не моїм…

Ми довго сидимо в автівці, і я навіть не помічаю, коли з’являється світло. Кладу голову на його коліна й насолоджуюсь ніжними дотиками до волосся. Він пропускає його крізь пальці й мовчить. І я теж мовчу, бо не знаю, що можна сказати після такого безумства. Вдень я була впевнена, що нам не потрібно навіть бачитись, а зараз лежу напівоголена й вкрита його олімпійкою. Соромно за свою поведінку.