Глава 6 "Нова зустріч"

Оксана

Що я творю? Це божевілля якесь! Лягаю в ліжко й вкриваюсь легкою ковдрою. На губах досі відчувається поцілунок Дем’яна, а на руці — тепло міцної долоні. Не потрібно було виходити, поряд з ним я наче лялька. Дем’ян вміло мною управляє й грається з емоціями, як хоче. Все неправильно. Так не можна! Я не повинна цього робити, не можна піддаватись, бо потім гірше буде. Мозок волає, щоб я взяла себе у руки, а тіло активно протестує, бо знову хоче опинитись у його міцних обіймах. Там, біля ставка, я забула про все, а просто насолоджувалась його близькістю. Чула, як б’ється його серце й уявила нас парою. Справжньою й без тих проблем, які існують. Наче й немає тієї різниці у віці, його дівчини та моїх принципів. На мить дозволила собі розслабитись.

Але ж у житті такого не зробиш. Не заплющиш очі й не сховаєшся від поглядів оточення. Та моя мама першою скаже, що я збожеволіла. Це й дурню зрозуміло. Я впевнена, що Дем’ян говорить правду про симпатію до мене, але вона дуже швидко мине. В цьому я теж впевнена. Для нього не проблема знайти дівчину, бо він завжди був в центрі жіночої уваги. Навіть сумніву немає, що та блондинка — його дівчина і то вона йому телефонувала в той час, коли Дем’ян обіймав мене. Я не хочу бути розлучницею, бо знаю як це боляче. А ще, я більше не довірлива наївна дівчина, якою була п’ять років тому, більше не вірю чоловічим словам. Колишній чоловік гарно постарався, щоб відбити будь-яку довіру.

Не знаю коли засинаю, але таке відчуття, наче задрімала на декілька секунд і вже мама мене тормошить за плече. Вона стоїть вже одягнена й повідомляє, що їде на роботу. Нагадує мені, що сьогодні свято й можна нічого особливого не робити, тому я підводжусь, даю качкам їсти й знову лягаю в ліжко. Відчуваю себе зомбі, бо вже дві ночі дуже мало сплю. Розплющую очі майже в обід й почуваю себе трохи краще. Внутрішнє хвилювання не рахую, бо думками постійно повертаюсь до Дем’яна. За ці два дні я звикла, що він постійно у моїй голові.

Приводжу себе в порядок і йду готувати обід. Потрібно себе чимось зайняти, щоб не зійти з розуму. Два роки нічого не було, а вчора аж два залицяльники з’явилось. Спочатку з Володею цілувалась, потім з Дем’яном обіймалась. Тепер лишається сподіватись, що вони не зустрінуться. Потрібно поговорити відверто з другом й тікати до Дніпра, іншого варіанту не бачу. Дем’ян так просто не відпустить. Він не прийме слова про дружбу, тут навіть сподіватись не потрібно.

Телефон цілий день мовчить, тому починаю думати, що він облишив свій задум й передумав їхати. Вже пізно ввечері, після вечері, виходжу на вулицю й сідаю на свій стілець з чашкою чаю. Підіймаю очі до темного неба, шукаючи поради, роблю ковтки гарячого чаю й намагаюсь зрозуміти, що мені робити далі. Коли до двору під’їжджає автомобіль, я зриваюсь з місця, як блискавка. Не вистачало ще, щоб Дем’ян побачив мене у короткій нічній сорочці. Ще подумає, що я спеціально так одягнулась й чекаю на нього.

Через хвилину починає дзвонити телефон. Зачиняю двері спальні й приймаю виклик. Мовчу, бо намагаюсь віддихатись після свого кросу.

— Привіт, — говорить тихо, запускаючи мурах тілом.

— Привіт, — видихаю, дратуючись від своєї реакції.

— Вийдеш?

— Так, лише переодягнусь, — знаю, що вибору немає, бо сама ж вчора й дозволила приїхати.

— Мені дуже сподобалось те вбрання, яке на тобі зараз, — чую, що усміхається. Я не маю слів, обличчя наливається фарбою від сорому. — Ти зводиш з розуму, Оксано.

— Чекай, — кидаю швидко й закінчую розмову. Сідаю на ліжко й проводжу долонями по обличчю.

Мабуть, кожній жінці приємно чути такі слова, і я не виключення. Як би я не опиралась, слова Дем’яна потрапляють в ціль. Я жінка, мені хочеться тепла, хочеться бачити захват в очах чоловіків, відчувати цікавість з їхнього боку. А Дем’ян вміє говорити, кожне слово торкається моєї одинокої душі.
Одягаю шорти й футболку, збираю волосся у хвіст й вже збираюсь вийти, а потім зупиняюсь й кидаю погляд в дзеркало. Як тітка якась. Ні, так не піде. Повертаюсь й відчиняю шафу, дві секунди дивлюсь на її вміст й швидко знімаю весь одяг. Знаходжу гарну білизну замість спортивного топу, майку на широких бретелях й джинсову спідницю. Волосся лишаю зібраним й користуюсь пудрою. Так краще, хоча б не схожа за замучену конячку. Взуваю мокасини й виходжу. Тільки-но підходжу до автомобіля Дем’ян виходить й не зводить з мене погляду. Опускаю очі на свої ноги й глибоко вдихаю повітря.

— Привіт, — дістає з сидіння букет квітів й підходить до мене.

— Це зайве, — кажу розгублено, але квіти приймаю. — Дякую, — вдихаю ніжний аромат червоних троянд й навіть згадати не можу, коли востаннє отримувала такі сюрпризи.

— Прогуляємось? — закладає руки до кишень джинсів. — Сьогодні тепло.

— Так, душно. На завтра обіцяють дощ, — не знаю навіщо це говорю, але іншого на думку не спадає.

Кидаю на нього погляд, але він відводить очі. Забирає квіти й лишає в автомобілі, бере мене за руку й веде вже знайомою дорогою. Надворі тихо й темно, зірки сховались за хмарами, які пригнав південний вітер. Місяць визирає й знову ховається, огортаючи все село в непроглядну темноту. Дем’ян мовчить. А я теж не наважуюсь почати розмову. Схоже, він зрозумів свою помилку й не знає, як сказати мені. Від цієї думки серце боляче стискається, але мозок задоволений. Так буде правильно, наші побачення ні до чого хорошого не приведуть.

— Сядемо? — питає, коли доходимо до води.

— Так, — знизую плечима, відчуваючи сум.

Сідаємо поряд й мовчимо. Сьогодні вода темна, вчорашньої краси вже немає. На горизонті видно перші спалахи блискавки й підіймається легкий вітерець. Схоже, негода не чекатиме ранку, прийде вночі. Кидаю погляд на зосереджене обличчя хлопця, але не знаю, що сказати.

— Не змерзла? — запитує тихо, але не торкається мене. Не намагається обійняти, як вчора, чи посадити на коліна. Тримається відсторонено й виглядає пригніченим. Починаю хвилюватись, але не хочу втручатись у його думки зі своїми питаннями.