Глава 4 "Невиконана обіцянка"

Оксана

— Кириленко, ти бачив котрий час? — намагаюсь говорити суворо. Значить моя інтуїція не підвела і в автівці був Дем’ян.

— Та годі вже, Оксано! Називати мене Кириленком після того, що між нами було… Ти серйозно?

— Між нами нічого не було, — відрізаю різко. Та, мабуть, виходить погано, бо він коротко сміється. Він завжди був таким запальним, мені не потрібно бачити його обличчя, щоб дізнатись, що він зараз розлючений.

— А з ним значить було, так? Чим він кращий за мене?

— Досить! — говорю голосно. — Що ти хочеш від мене почути? Навіщо телефонуєш?

— Хочу почути правду. Ще ж так просто, Оксано Михайлівно.

— Добре я скажу тобі правду. Що ти хочеш знати? — починаю закипати. Я гніваюсь на Дем’яна, що він знову з’явився у моєму житті й підняв з глибини душі море спогадів.

— Чому ти поїхала? — в тисячний раз ставить одне й те саме питання.

— У мене на це були особисті причини.

— Які?

— Не вважаю за потрібне ними ділитись. Ти тут ні до чого.

— Трясця! — чую сигнал авто, а потім деякий час тишу.

— Дем’яне, — гукаю занепокоєно.

— Телефон випав, — відповідає розгнівано, наче це я винна.

— Ти за кермом? Чому не зупинишся, щоб поговорити.

— Будеш вчити мене? Напишеш батькам про погану поведінку? — хмикає, ображаючи своїми словами. На очі навертаються сльози, бо сперечатись з ним сил немає. В такому стані кермувати небезпечно, але він й слухати не схоче. Не витримую й схлипую, емоційне напруження виливається сльозами.

— Чому мовчиш?

— Ти обіцяв більше не з’являтись, — вичавлюю з себе.

— Ти плачеш? — одразу розуміє по голосу.

— Я втомилась комусь щось пояснювати. Той поцілунок був помилкою. І вчорашній теж. Слабкістю з мого боку. Мені соромно за таку поведінку. Ти ж і сам розумієш, що це неправильно.

— Мені байдуже хто, і що думає, — відповідає роздратовано. —  Я не вважаю це помилкою. Ти хотіла того поцілунку. І вчорашнього теж. Якщо боїшся зізнатись собі, то мене не потрібно обманювати, мені достатньо було відчувати, як твоє тіло реагує на мої дотики. Ти хотіла цього, Ксю. І боїшся своїх бажань, бо вони такі самі як мої. Гадаю, не потрібно нагадувати, що я хочу тебе до потемніння в очах?

— Дем’яне, — задихаюсь від його слів, — не потрібно, не рви мені серце.

— Я не готовий тебе втрачати. Згоден чекати того ідеального моменту, коли ти погодишся бути зі мною. Зроблю все для цього, тільки не жени мене. Без тебе нема життя.

— Ти надто емоційно все сприймаєш. Пройде час і вигадана закоханість мине, ти зустрінеш дівчину…

— Ха-ха, як влучно сказано. Ти така наївна. Я не цнотливий хлопчик і не божевільний, щоб не розбиратись у своїх почуттях. Шукати когось, щоб скинути напругу мені не потрібно. Я все це маю, але не хочу. Наполягати не буду, лише дозволь бути поряд.

— Ні, — кажу голосно й твердо. Відхиляю виклик й вимикаю звуки. Телефон одразу починає вібрувати знову. Він дзвонить тричі, а сиджу на ліжку й ковтаю сльози.

Як виявилось, складний день був лише початком. Розмова з Дем’яном забрала усі сили. А ще я дуже хвилююсь за його безпеку, бо знаю який він запальний. За кермом це удвічі небезпечніше. Хвилювання наростає з кожною секундою й доходить до того, що я уявляю найжахливіші картини, які тільки можуть статись. Про сон можна забути, я постійно думаю про Дем’яна. Мене вистачає на пів години, а потім я розблоковую телефон й набираю його номер. Довго слухаю, гудки й видихаю, коли він бере слухавку.

— Так, — говорить тихо. На задньому фоні абсолютна тиша, наче він стоїть, або ж уже вдома, в ліжку.

— Е… В тебе все гаразд?

— Дивлячись про що ти, — хмикає, але не грубить.

— Ти в дорозі?

— Щось типу того. Стою біля твого двору й дивлюсь на світло у вікні. Це твоя кімната? — шокує своїми словами. Ледь стримуюсь, щоб не визирнути. Знаю, що він говорить правду, бо це в його стилі.

— Навіщо? Навіщо ти мучиш себе й мене?

— Вийдеш на хвилинку? Поговоримо, — в голосі стільки надії, що я не можу видавити з себе жахливе «ні». Знаю, що не потрібно, але погоджуюсь й відхиляю виклик.

Швидко переодягаюсь у джинси й футболку. Якщо будемо говорити в автівці, я не змерзну. Йти до Дем’яна у спортивній кофті не хочу, а пошуки чогось іншого займуть багато часу. Розчісую волосся й користуюсь пудрою. Виглядаю замученою й втомленою. Не та дівчина, якою була вчора. Але може, це його протверезить? Ось така я і є. Не завжди з макіяжем й у святковому вбранні. Інколи втомлена й бліда. Нехай зрозуміє, що та блондинка з клубу — набагато кращий варіант для його віку. Зазираю до мами й вимикаю телевізор, перед яким вона бачить вже десятий сон. Тихо зачиняю двері у її кімнату й виходжу на вулицю. Автомобіль стоїть біля двору. Хвилювання змушує глибоко вдихати повітря, щоб заспокоїтись. Це не прогулянка з Володею. Я ще не бачу Дем’яна, а долоні вже спітніли.
Коли підходжу до хвіртки, він виходить й просто дивиться на мене. В темноті важко розібрати, які емоції на його обличчі.

— Доброї ночі, — намагаюсь говорити спокійно й не видавати своє хвилювання. А ще не згадувати вчорашнього безумства на цьому ж самому місці.

— Привіт, — по голосу можу зробити висновок, що він заспокоївся. — Прогуляємось? Чи ти на сьогодні вже нагулялась? — на сарказм не реагую, просто киваю й перша йду в бік ставка. Чую, що хряпають дверцята, але не обертаюсь. Він наздоганяє мене й накидає на плечі свою олімпійку. Відчуваю приємне тепло від цього вчинку й тихо дякую. Загортаюсь у кофту й вдихаю його аромат. Важко боротись зі своїми бажаннями. Дуже.

— Як день минув? — першим порушує тишу.

— Нормально, — знизую плечима, бо не знаю, що розповісти. А потім згадую про свій задум й вирішую говорити правду. Хочу, щоб він припинив бачити в мені ту, якою я ніколи не була й не буду. — Полола бур’яни, поливала город, збирала овочі, годувала качок і ще купу всього по дрібницях.