Глава 3 "Дивні зміни"

Оксана

Прокидаюсь від цокоту посуду на кухні. На годиннику сьома ранку. Мама снідає, збираючись на роботу, і я теж встаю. Всю ніч мені снилось казна-що. Краще піду щось робити, аніж дивитимусь незрозумілі, депресивні сни. Роблю каву й виходжу на вулицю. Це мій ранковий ритуал — люблю пити каву на свіжому повітрі. Ввечері не завжди є сили, а от зранку не пропускаю таку можливість. Сідаю на свій стілець й роблю маленькі ковтки з улюбленої чашки. Кава у мене теж незвичайна. Одна ложка на велику чашку і багато молока. І обов’язково гаряча. Дивлюсь, як починається новий день й намагаюсь відійти від вчорашнього.

Аж не віриться, що вчора тут був Дем’ян. Що він знає мою адресу й не з’явився жодного разу. Він дуже принциповий. Якщо щось вирішив, не відійде від свого плану, чого б йому це не вартувало. Значить і вчорашню обіцянку стримає — більше ми не побачимось. Серце боляче стискається від таких думок, але це правильно. Нічого хорошого з наших поцілунків не вийде. А вчора він взагалі не збирався зупинятись. Я не можу дозволити цього. Вчителька й учень. Нехай колишній, але це смішно. Мине декілька років, а може й місяців, і його бажання бути поряд зникне. Я не хочу страждати, бо одного разу вже пережила зраду.

— Оксано! — гукає мама і тільки зараз я помічаю, що вона стоїть поряд.

— А? Вибач, задумалась.

— Я поїхала, а ти за своїми мріями не забудь нагодувати качок, бо вони подохнуть поки я повернусь, — говорить й котить велосипеда з двору.

— Бувай, не забуду, — говорю вслід й допиваю охололу каву.

Мама сідає на велосипед і їде до поліклініки, де працює жіночим лікарем, а я підводжусь й прямую переодягатись у робочий одяг. Я сама обрала життя в селі. Та й качок купити теж. Ціле літо вдома, у відпустці маю час, щоб їх годувати. Потрібно ж чимось займатись, щоб не зійти з розуму від думок.

Спочатку, декілька років, я жаліла себе через невдалий шлюб. Потім відчувала порожнечу всередині, бо мені хотілось мати поряд кохану людину. Запевнила себе в коханні до Володьки й зараз прийшов найгірший період — мені потрібно забути про зустріч з Дем’яном. Сьогодні ж зателефоную Яні й розпитаю про ту приватну школу трохи більше. Заодно дізнаюсь чи є в них вакансії. Але спочатку сніданок для галасливих мешканців. Натираю кабачат на великій терці, перемішую з дертю й насипаю качкам. Випускаю їх в загороду й приношу води. Це теж ранковий ритуал, який триватиме до кінця літа.
А потім вже йду до хати й набираю номер подруги. Ми вчились разом і залишились гарними знайомими. Телефоную довго, але вона не відповідає. Мабуть, зайнята, або на морі. Літо в самому розпалі, тому можливо все.

Повертаюсь на двір й починається трудовий день сільського мешканця.
Зібрати огірки, полити помідори, сполоти бур’ян на полуниці, обрізати непотрібні вусики, зробити перерву на обід й знову зайнятись ділом. Коли, о четвертій годині вечора, повертається мама, ноги гудуть від роботи, а голова від думок. Ніяка робота не допомогла викинути з голови Дем’яна. Він згадується мені постійно. А його губи досі відчуваються на моїх, і руки… Ох, скільки ще мене будуть мучити думки про нього? Це вже більше схоже на хворобу. Я хвора ним, Дем’яном. Хлопцем, який молодший за мене на п’ять років і є моїм колишнім учнем. Це цирк якийсь! А може, я все придумала? Може, так само накрутила себе, як і з коханням до Володьки? Як би це смішно не звучало, але мені потрібен той, хто допоможе забути про Дем’яна. Мені аж страшно від своїх думок, але страшніше від розуміння, що я закохана у свого учня.

— Оксанко, вечеря готова, — гукає мама. — Закінчуй, вже вечір на дворі. Ти що весь город вирішила переполоти сьогодні?

— Вже йду, — зітхаю й прямую у двір з городу.

Я сьогодні й справді перевиконала план. Сподівалась перемогти думки, а у підсумку плетусь втомлена й з головним болем від роздумів. Приймаю літній душ і тільки тоді йду вечеряти. Потім роблю велику чашку чаю й сідаю на своєму улюбленому місці, щоб його випити. Літній вечір огортає з усіх сторін, даруючи чарівні спогади з дитинства. Я обожнювала гуляти на вулиці до пізнього вечора, поки мама закінчувала усі справи. Мені подобався той неймовірний аромат літньої ночі. Вона пахне квітами, віє легкою прохолодою від ставка, зачаровує співом солов’я й шелестінням листя на деревах. Люблю сільський вечірній спокій. Тут навіть дихається по-особливому легко. З ностальгією про найкращі роки юності.

— Оксано, — чую від дороги й звертаю погляд на гостя. — Про що задумалась? — усміхається Володька, ставить велосипед й заходить у двір. — Привіт.

— Привіт, — відповідаю трохи ображено після вчорашнього.

— Ти куди вчора втекла? Я кинувся шукати, а тебе вже немає.

— Тобі ж не було коли, — бурчу, але ще хочеться додати, що за п’ятим розміром він просто не бачив, що коїться навкруги.

— О, мені здавалось, що всі відпочивали, як їм того хотілось.

— Тобі не здавалось. Тільки от додому ми домовлялись поїхати разом. Та добре, я тобі не мамця, щоб вчити манерам, — завершую нікому непотрібну розмову й роблю ковток чаю.

— Може, прогуляємось? Такий вечір гарний, — підіймає очі до неба, де миготять мільйони зірок.

— Так, гарний, — відповідаю тихо, зачарована їхнім блиском. — Ходімо. Хоча, в мене ноги гудуть, наче я пішки вчора бігла з Дніпра.

— А я сто років не танцював. Вчора виконав норму всього життя, — неквапом прямуємо з двору в бік ставка. —  Як гадаєш, у них все серйозно? — навіть питати не потрібно про кого він говорить. Звісно ж, про Інну й Дмитра.

— Я гадаю, так, — відповідаю чесно.

Він нічого не говорить, мовчки доходимо до ставка й сідаємо на лавку. Жаби змагаються, хто голосніше квакне, соловей старанно виспівує мелодію кохання. Мені здається, що його неймовірний спів може бути тільки про кохання, бо завжди вважала це почуття найсильнішим у світі. Заради кохання люди здатні на подвиги. Всім хочеться відчути оте справжнє, коли серце співає, як цей соловей.