Глава 2 "Як все починалось"

Оксана

До паркування йдемо мовчки. Дем’ян розблоковує сигналізацію чорного позашляховика й відчиняє для мене дверцята пасажирського сидіння. Мовчки сідаю й вдихаю аромат шкіри й вже давно знайомого аромату. Так пахне його парфум. А може, то його особливий запах, але я й досі його чудово пам’ятаю.
Дем’ян сідає й мовчки заводить двигун. Виїжджає з паркування і справді не питає адреси. Це ж треба! Я поїхала, щоб він мене не знайшов, а виявилось, що адреса не була проблемою. Що за хлопець? Точніше чоловік.

Дивлюсь на нічне місто й розумію, що сумую. Я так давно тут не була, що навіть відвикла від його шуму. Мабуть, час повертатись. Колись моя колега, Яна, пропонувала звернутись в одну з приватних шкіл, бо сама знайшла там для себе роботу. Може, й справді варто спробувати?

— Візьму каву, — говорить Дем'ян й паркується біля супермаркету. Нічого не відповідаю, бо не в моєму стилі командувати. Але надовго він не затримується. Повертається й передає мені стаканчик з кавою.

— Дякую, — з задоволенням роблю ковток гарячого напою. Він киває й теж відпиває зі свого стаканчика. Ставить його в тримач й рушає далі.

Тепер мовчання здається дивним. Ми ж не чужі люди. І це я не про той поцілунок, який стався на випускному. Але якоїсь нейтральної теми для розмови не знаходиться, тому п’ю каву й насолоджуюсь поїздкою у хорошому автомобілі. Дем’ян теж мовчить. Він гнівається на мене і я це чудово знаю, але не могла тоді вчинити по-іншому. Ми зовсім різні, а різниця у віці — це те, що завжди заважатиме. У нас з самого початку не було шансів стати парою і я винна, що тоді не втрималась й піддалась його емоціям. Я картаю себе. Всі ці роки згадую й звинувачую себе в недопустимій поведінці.

Коли автомобіль зупиняється біля мого двору, вкотре запевняюсь, що Дем’ян завжди говорить правду. Це я брехуха… Але в той період мені було важко думати ще й про його почуття. Тоді я сказала, що їду з чоловіком в інше місто. І чудово пам’ятаю його поведінку й слова. Він сказав, що знайде мене, куди б я не поїхала…

— Дякую, — кажу тихо й кидаю на нього погляд.

— Угу, — киває й поспішає вийти.

Відчиняє для мене дверцята й подає руку. Вкладаю свою долоню у його теплу й широку. Дивуюсь наскільки я почуваю себе мініатюрною поряд з ним. Тоді так само було, бо Дем’ян досить високий чоловік і навіть попри мої підбори він вищий. Стаю на землю й одразу грузну підборами в пісок. Це не місто, не всюди лежать асфальтовані доріжки.

— Ой, — тільки й встигаю вигукнути, як миттю опиняюсь притиснутою до чоловіка.

— Я гадав, ти надумала падати, — допомагає стати нормально, але з обіймів не випускає.

— Не втрималась, там пісок. Дякую, — усміхаюсь й знову тону в його погляді.

Він дивиться так, що всередині все тане. І моє бажання протистояти теж. Його долоня підіймається по моїй спині. Повільно… Небезпечно… Гаряче… Навіть через сукню я відчуваю, яка вона гаряча. Він торкається пальцями шкіри на шиї, запускаючи тілом мурах й занурює пальці у волосся на потилиці, притягаючи мене ближче. Не витримуюсь й заплющую очі від приємних дотиків. На мить дозволяю собі згадати його губи на своїх, а коли розплющую — ці самі губи знаходяться на дуже небезпечній відстані.

— Дем, не потрібно, — шепочу майже нечутно, але й сама не знаю чого зараз хочу більше. Втекти якомога далі, чи віддатись бажанню поцілувати його.

— Ксю, — долає останню відстань й накриває мої губи своїми. Вимогливо… Впевнено… Пристрасно. І я відповідаю… У голові вибухають мільйони салютів від одного тільки поцілунку.

Все повторюється. Божевілля якесь. Прокляття запасти на свого учня й впродовж п’яти років згадувати заборонений, але такий бажаний поцілунок. Нічого не змінилось, я так само сходжу з розуму від молодшого за себе чоловіка. Бажання бути з Володею було тільки прикриттям, щоб не залишитись самотньою. Ось вона, справжня пристрасть, яка зводить людей з розуму й штовхає на необмірковані вчинки.

— Чекай, — вдихаю повітря й хапаюсь за його плечі, коли притискає мене до автомобіля.

— Ні, — застигає на мить, серйозно дивлячись в мої очі. — Скажи, що тобі не подобається, — ніжно веде пальцем по щоці, спускається на шию, зачіпає бретельку сукні й стягує її, зриваючи з губ зітхання, — і я поїду. Тільки скажи, Ксю, і більше ніколи мене побачиш. Не подобається? — нахиляється й цілує біля вушка, а я заперечно хитаю головою. — Справді? — дуже повільно розстібає невеличку блискавку на сукні спереду, відкриваючи вигляд на декольте. А потім цілує, зачіпаючи край мереживної білизни. Голосно ковтаю й хитаю головою, але вже не пам’ятаю чому. — Ти ж знаєш, що я нікуди не піду, бо й сама цього не хочеш, — шепоче ледь чутно й ніжно торкається моїх губ своїми. — Довірся мені, Ксю.

— Ні, чекай, — збираю всю свою волю й відсторонююсь. — Не потрібно цього робити, — впираюсь долонями в його груди й намагаюсь прийти в себе. Дихання збилось, хапаю гаряче повітря й знову відхиляюсь, коли він намагається поцілувати. — Припини! — кажу голосніше й перелякано підскакую, коли він б’є кулаком по автівці.

— Скільки ти ще будеш мене мучити? — хапає за плечі й струшує. П’ять років я намагаюсь не думати про тебе!

— Послухай… — хочу щось сказати, але нічого розумного на думку не спадає. В голові просто хаос якийсь. — Тобі зда... — замовкаю й опускаю очі, застібаю блискавку й не можу подивитись на нього.

— Здається? — здогадується, що я хотіла ляпнути. — Я у твоїх очах взагалі несповна розуму, так? Ким же ти мене бачиш, Оксано? — кидаю на нього погляд, відчуваючи провину, що не стрималась.

Дем’ян відходить й нервово проводить долонями по обличчю. Намагається опанувати свої емоції й на мене не дивиться. Підіймає голову й дивиться на нічне небо, а я мовчки дивлюсь на нього й відчуваю гарячі сльози на щоках.

— Це якесь прокляття, — шепоче, але в нічній тиші мені добре чути його слова. Хитає головою, кидає на мене короткий погляд й мовчки крокує до автомобіля. — Я тебе зрозумів. Більше не потурбую, — сідає й через секунду рушає з місця.