Оксана
Ось він. Кінець моїх сподівань на стосунки з Володею. Але ж я знала… Ще до того, як приїхала сюди. І навіть тоді, коли Інна оголошувала свій план, я підозрювала, що так буде. Якщо він не звернув не мене уваги, живучи поряд, то сьогодні точно нічого не зміниться. Я та сама Оксана. І завтра я буду не в цій гарній сукні, без зачіски й макіяжу. А в тому одязі, в якому він звик мене бачити, проїжджаючи повз двір. Дарма я погодилась. Хоча, варто було перевірити, щоб більше не плекати марних надій. Кохання не сталось… На жаль. Але мати такого друга — великий подарунок. От би ще не скрипіти зубами, коли він танцює з іншими жінками.
— Ксю, що трапилось? — роздається голос Інни й вириває мене з похмурих думок.
Не хочу псувати їй свято, вона сьогодні просто світиться вся. І схоже, причиною є той бізнесмен — Дмитро, який не зводить з неї погляду весь вечір. Ділюсь з подругою думками й стає легше. Я неначе відпускаю біль й бажання, що не справдились. Але дивитись, як Вова усміхається незнайомці не можу. Інна починає заспокоювати, а мені стає незручно, що своїм настроєм засмучую і її. Насправді добре, що все з’ясувалось. Тепер я точно наважусь й повернусь до міста. Час приходити в себе, продовжувати кар’єру й можливо, будувати особисте життя. Колись згодом…
— Добрий вечір, Оксано Михайлівно, — звучить над нами, а серце наче холодом ріже.
Кириленко! Мені не потрібно дивитись, щоб зрозуміти чий це голос, я його впізнаю будь-де і будь-коли. Інна замовкає й звертає погляд на нашого гостя, а я не можу наважитись. Опускаю очі в стіл й відчуваю, як сильно гупає серце. Підношу келих до губ й роблю великий ковток шампанського, але смаку не відчуваю. Розумію, що пауза затягнулась, наважуюсь глянути на Дем’яна й тону в уважному погляді блакитних очей. Він завжди так дивився. На мене…
— Кириленко, т-ти налякав, — ледь вичавлюю з себе й намагаюсь говорити так, щоб голос не видавав мого хвилювання. Бачу, що Інна здивована, але я не готова розповідати, і знайомити теж.
— Потанцюєте зі мною? — не зводить з мене свого погляду. Я бачу злість. Так. Її ні з чим не сплутаєш. Він завжди так робив.
— Кириленко…
— Дем’ян. Мене звати так, якщо ви забули, — говорить з натиском й простягає долоню. Дивлюсь на неї, а потім кидаю погляд на здивовану Інну. Схоже, запитань буде багато.
— Я пам’ятаю, — не знаю, куди себе діти. Хоч бери та тікай, але ж він не відпустить. Це видно в його погляді.
— То що, Оксано… Михайлівно, не відмовите своєму улюбленому учневі? — знаю навіщо він це говорить. Щоб я погодилась.
І погоджусь, бо не хочу, що він сказав ще щось. Що не можна говорити при сторонніх. Бачу шоковане обличчя Інни. Так, подружко, я накосячила. І схоже, зараз доведеться поплатитись за свою втечу. Несміливо підводжусь й подаю руку, а коли торкаюсь його пальців, тіло наче струмом пронизує. Від його погляду мені незручно й бентежно. Він говорить, що Дем’ян мене на скрізь бачить. Прямую за ним на танцмайданчик, наче йду отримувати догану від керівництва. Як він опинився тут? Чому саме в цьому місці? Три роки ніде не була і тільки-но виходжу відпочити, як зустрічаю того, кого найменше хочу згадувати.
— Гарна пісня, чи не так? — розвертає мене до себе й обіймає за талію. Тісніше ніж належить й міцніше, ніж дозволено. Невпевнено знизую плечима, бо мені зараз не до музики. Та ще й не нової. А потім розумію, що це та сама пісня з випускного. Вона неначе переносить мене на п’ять років назад, але всіма силами протестую, бо не хочу згадувати свій сором. — Нічого не скажеш? Чи в тебе слів немає від радості зустріти мене знову? — говорить у своїй улюбленій манері.
— Що ти хочеш від мене почути? — питаю тихо, але він чудово мене чує.
— Ну, наприклад, те, чому ти втекла тоді, Оксано? Чи мені звертатись до вас Оксана Михайлівна? — пропалює поглядом.
— Ти більше не мій учень.
— Он як? — починає сміятись, а я очікую на вибух. — То чому ж ти втекла й не сказала жодного слова? Якщо школа завершилась, чому? — струшує мене й стискає руку міцніше.
— Бо все було неправильно. Цього не мало статись, Дем’яне. Я допустилась помилки. Ми допустились помилки, — говорю з натиском.
— Помилки? То чому ж я досі не можу забути ту помилку? А? Оксано?
— Тобі так здається. Ти просто злий. Краще не згадувати, вже стільки років минуло, — я й сама розумію, що нічого не забула, але з ним про це точно не буду говорити. Ні з ким не буду…
— Здається… — гірко усміхається. — Класно, правда? Вирішувати за когось, а потім сміятись з дурня, який закохався у свою вчительку.
— Дем… — хочу обуритись, але він не дає.
— Так, Оксано, закохався. Я не в школі й ти більше не моя вчителька, щоб затикати мені рота. Зараз я говорю те, що хочу. І тоді я теж говорив правду, якщо тобі цікаво, звісно. Хоча, що я говорю? Якщо тобі було б цікаво, то ти не втекла б.
— Я поїхала не через тебе. Нічого особистого, Дем’яне. Мені немає чого боятись, бо нічого не було.
— Я вас зрозумів, Оксано Михайлівно, — говорить беземоційно й розмикає обійми. — Нічого не було. Гарного вечора, — на мене не дивиться, розвертається і йде.
Швидко наслідую його приклад й повертаюсь до столика. Сідаю й випиваю одним махом все шампанське. За столиком сидить Нікіта, одразу розуміє, що потрібно налити ще й без слів це робить. Киваю йому й знову роблю великий ковток. Дівчат не бачу, і це навіть добре. Маю трохи часу прийти в себе. Подорожую очима по залу й бачу столик за яким сидить Дем’ян. У нього велика компанія й стильна блондинка поряд. Вона сидить закинувши ногу на ногу, у червоній короткій спідниці й білій майці на тоненьких бретелях. І як я раніше його не побачила? Відвертаюсь, щоб не виглядати зівакою. Гадаю, він одразу побачив і впізнав мене. Не дуже вже я змінилась за п’ять років. А от він змінився. Дуже. Коли мене поставили до них класним керівником, а це було в останньому семестрі через раптову хворобу попереднього керівника, він був меншим. Таким же високим, але худішим, а зараз це чоловік, якому не одразу й даси двадцять три роки. Він виглядає старшим.