ГЛАВА 2: Працівників агентства розлютили

Її ніхто і ніколи так не цілував!

До тридцяти п’яти років вона пізнала поцілунки кількох чоловіків. Але такий пристрасний, захопливий та дивовижний досі не переживала. І як тільки хотіла відповісти усією силою, яку Андрій запалив у ній, він відсторонився, попрощався та пішов геть.

Кілька днів Інна роздумувала над тим, як зв’язатися з Андрієм, бо вони не встигли обмінятися номерами. А за настановою Каті, – дівчини, яка звела їх, – і Інна, і Андрій, отримали лише координати для побачення та імена одне одного.

Дістати номер Каті видалося не просто. Друзі спершу тягнули, тоді знаходили якісь відмовки, але зрештою здалися. І відразу попросили вибачення. Чому, Інна зрозуміла, коли їй відповіли по вказаному номеру:

– «Агентство “випадкових” знайомств». Мене звати Катя. Кому шукаєте пару? – прозвучало з тієї сторони.

Кілька секунд жінка мовчала. А тоді, прокашлявшись, мовила:

– Вітаю! Мене звати Інна Антонюк. Я…, – тут задумалася, – я ваша… клієнтка? Була на побаченні з…

– З Андрієм Вакуленком. І як пройшло ваше побачення? – запитала з цікавістю Катя.

– Добре, – сказала не всю правду, бо не хотіла розповідати про те, що першу годину вона ніяковіла, а останні кілька хвилин горіла від пристрасті. – Але ми не обмінялися контактами. Ви можете надати мені телефонний номер Андрія?

– Звичайно! Тим паче він теж вже звертався до нас з таким же запитом. Зараз відправлю його номер телефону повідомленням.

Подякувавши, Інна через мить отримала контакти Андрія.

Тремтячими пальцями додала номер до телефонної книги. Все життя Інна дотримувалася теорії про те, що дівчина не повинна писати, телефонувати, запрошувати на побачення першою. Тому у її житті було так мало романтики. Але зараз… Ох, Андрій цілував її так, як своїх коханих цілують герої її улюблених книг: вміло маневруючи між натиском та ніжністю. І той поцілунок заліз їй під шкіру спогадом, який не вдавалося ні забути, ні відпустити.

Не дихаючи, Інна набрала номер Андрія. Вислухала безліч довгих гудків. А тоді її серце тріснуло, бо чоловік не відповів на дзвінок. Коли наступного дня він не підняв слухавку вдруге, тріщина розколола серце на частини. А через тиждень, після третьої черги гудків і відбою, її серденько розсипалося дрібними, гострими шматочками.

Тоді Інна заборонила собі згадувати про Андрія. Але варто було книжним персонажам, з якими вона проводила вечори та ночі, торкнутися одне одного вустами, як вона ставала героїнею, а Андрій її мужнім лицарем. Вони цілувалися на палубі піратського корабля, торкалися маківками зірок на хмарочосі та тікали від чужих очей на аристократичному балу в епоху Регентства.

Це були настільки солодкі фантазії, що жінка вирішила відмовитися від романтичних книг. І вперше за багато років її бібліотека почала припадати пилом.

Через місяць Інна поверталася від подруги додому, коли її спинила незнайомка.

– Інна? Вітаю! Мене звати Катя. Ми розмовляли місяць тому. Я з «Агентства “випадкових” знайомств». Планувала зателефонувати вам, але ось ми випадково перетнулися. Я б хотіла приклеїти на нашу дошку досягнень ваше фото, – весело щебетала.

– Фото? – нахмурилася жінка. – А…, ні. Я більше не хочу ні з ким знайомитися.

– Так, розумію. Я не правильно висловилася. Мені потрібне ваше фото з Андрієм. Краще якесь миле та романтичне.

– Ми з Андрієм не разом…

– Як так? – щиро здивувалася Катя.

– Він не відповідав на мої дзвінки. Пробачте, я маю бігти, – вказала на дорогу протилежну від її дому і ховаючи очі повні сліз кинулася геть.

А Катя сердито примружилася. Дістала свій телефон. Зайшла у базу, де зберігалася інформація про клієнтів. Дізналася, у якому супермаркеті працює Андрій і направилася туди.

Минув місяць з того дня, коли Андрій вперше, та й востаннє взяв до рук книгу. Спогади зробили Інну ще красивішою, а їхнє спілкування ще безглуздішим. Кілька разів вона дзвонила йому, але він ігнорував її виклики. Єдина причина її дзвінків, як він вважав, це бажання повернути свій шарф. А він не хотів повертати його. Це був маленький, але такий важливий трофей. Символ перемоги над нею. Хай навіть миттєвої перемоги. А трофеї, особливо ті, що пахнуть олією, назву якого він вже забувся, – не повертають.

Андрій саме виносив у зал супермаркету важкі коробки з пляшками, щоб дівчата порозкладали їх по вітрині, коли на нього налетіла якась розлючена дівчина.

– У вас телефон є? – вона так тупнула ногою, що ледь плитку не потрощила.

– Є, – тихо відповів.

– І зі слухом усе нормально, – це вже не питала, а констатувала, як факт.

– Так, – пробубнів.

– То певно щось з головою! – підсумувала.

– Перепрошую, я вас чимось образив? – не розумів її люті.

– Чому ви не зателефонували Інні? Ні! – розсердилася. – Чому ви не відповідали на її дзвінки?

– Я…, – спершу він не тямив, про що вона говорить, а коли нарешті дійшло тяжко зітхнув.