«Хтось має хорошу подругу, яка втомилася від самотності. А у когось є класний друг, який готовий до серйозних стосунків. І це прекрасно! Чому? Бо є ми, – «Агентство “випадкових” знайомств».
У чому суть нашої роботи?
Ви надаєте нам інформацію про своїх колежанок чи товаришів. А ми поєднуємо їх в ідеальні пари.
До слова, вашим друзям не обов’язково знати про те, що їх звела професійна сваха. Скажіть, подрузі/другу, що у вас є приятелі (тобто ми), товариші яких (а це вже інші наші клієнти), мають ідеальну половинку для нього/неї.
І так наше сплановане знайомство стане для них "випадковим".
P.S.: У нашому агентстві не помиляються».
«Що я тут роблю?», – вкотре за вечір запитував у себе Андрій.
Тобто він знав, що тут робить.
Але навіщо? Навіщо він погодився на цю зустріч?
«Бо ти самотній, сорокарічний чоловік. А вона – самотня тридцятип’ятирічна жінка», – відповів собі.
Мабуть, вік і статус було єдиним, що поєднувало його та жінку, яка от-от мала з’явитися у кафе (друзі кілька разів наголосили, що Інна, а її звати Інна, ніколи не запізнюється).
«А що у них спільного окрім віку і статусу? – ставив собі питання. – Нічого», – подумки відповів, коли побачив її.
Вона зайшла у кафе: низька, худа, тендітна. Та він виглядатиме ведмедем біля такої ніжної пані.
Інна відразу знайшла його і ще не відійшовши від дверей, кивнула в знак вітання. На її тонких губах з’явилася ввічлива усмішка, а в очах розчарування.
Що ж, він також розчарований…
Чоловік підвівся. Доки вона йшла до їхнього столика, він оглянув її.
Жінка прийшла на побачення у вузькій прямокутній спідниці, білій блузці застебнутій до горла, а маленька ділянка шиї, яку не закривала блузка, була обмотана недолугим шарфом, – пальто чи плащ певно віддала у гардероб. Мінімум косметики, – він розумів, коли жінки переборщують з макіяжем, – а волосся зібране у тісний пучок на потилиці. На ногах туфлі на низькому каблуку з застібкою на щиколотці, а в руках сумочка, більше схожа на гаманець. І що взагалі може поміститися у такій крихітній сумочці? Та кишеня його куртки ширша…
– Андрій? – запитала.
– Доброго вечора, Інно.
Жінка простягнула долоню і він її потиснув. Потиснув легенько, щоб не зламати тонку ручку і не залишити слідів на ніжній шкірі. Який контраст! В нього шкіра загрубіла, а долоня покрита жорсткими мозолями. А у жінки крихітна і м’яка, наче зіткана з павутинки.
– Довго чекали на мене?
– Ні. Ви дуже пунктуальна.
– Я ж вчитель, – вона знову усміхнулася. Усміхнулася холодно і зовсім не весело.
Вони замовили каву, а коли почали її пити, розмова обірвалася. Інна дивилася у свою чашку, ніби хотіла щось прочитати у кавовій гущі. А Андрій витріщався на рибок, які ліниво плавали в акваріумі. Кава у чашках закінчувалася, а тема для бесіди так і не з’явилася.
Коли мовчання стало давити йому на плечі, Андрій, сутулячись, почав молоти якісь дурниці. Спочатку він розповідав про свою роботу, – він працював старшим комірником у великому супермаркеті. У його обов’язки входило керувати складом. Але частіше всього чоловік приймав товар і носив ящики. Цієї теми вистачило на три хвилини. Потім говорив про свою сім’ю. На щастя, чоловік ріс в багатодітній родині, тож ця розмова зайняла ще шість хвилин. А тоді почав розповідати про друзів і так заповнив тишу.
Інна слухала і кивала, іноді ставлячи банальні запитання. Коли Андрій перервав свій безглуздий монолог, вона допила одним ковтком каву, зморщилася від її гіркоти й підвелася.
– Вже пізно. Мені час додому.
Андрій також підвівся:
– Я вас проведу.
Жінка насторожено глянула на нього, але нічого не сказала.
Чоловік розплатився і залишив щедрі чайові офіціантці. Запропонував довести її до таксі й оплати дорогу, але Інна вказала на дальній кінець вулиці.
– Мені звідси додому пів години. Прогуляємося?
Чоловік подивився на вуличні ліхтарі, за якими не було видно зоряного неба. Темно і прохолодно. А вона сама і така ніжна та беззахисна. Інна справила на нього приємне враження, однак він розумів, що майбутнього у них немає. То ж чому вона погодилася на його супровід, замість того, щоб взяти таксі й розпрощатися тут, під кафе, він так і не зрозумів.
Вони пройшли мовчки два роги й тиша знову здавила йому груди. Він ненавидів тишу! На складі, у дома, в авто завжди вмикав радіо.
– Ви, мабуть, багато читаєте? – запитав, аби не чути власні думки.
– Так, багато, – скупо відповіла.
– І яка книга, з тих що ви читали, найкраща? – спробував підтримати розмову.
– Найкраща за який час? За все життя? За цей рік? За цей місяць? За цей тиждень? – уточнила жінка.
– Тиждень? – перепитав Андрій.