Нічний трамвай

Пізня весна розвивалася запашними травами і яскравою зеленню молодого листя, духмяними шлейфами бузини і жасмину, всюдисущим пухом, дзвінкими пташиними голосами і нав’язливими роями мошкари. Іра з Дімою за звичаєм гуляли біля озера в Пущі-Водиці. Обоє любили це місце. І познайомилися вони, власне, теж тут. Романтичні натури, схильні до усамітненого блукання на природі, вони раптово зустрілися і не змогли пройти повз одне одного. Тепер їздили до Пущі разом. Разом гуляли, разом насолоджувались. Особливо прекрасним був для них обох травень – з його чистою, наївною зеленню, насупленими бровами-хмарами та променистою усмішкою безтурботних сонячних променів. Цього року травень був напрочуд теплим і вже зовсім літнім.

Вони присіли на корінні дуба біля озера. Воно було звивистим і здіймалося над піском, неначе ноги. Складалося враження, що цей невеликий дубок збирається вирушити в мандри слідом за численними відпочивальниками, які часто сідали перепочити на його колінах, надихаючи своїми мріями і думками.

– Ой, дивися, уже катамарани здають напрокат, – сказала Іра.

– Так, цього року вони рано, – кивнув Діма.

– А я так давно хотіла покататися. Та все ніяк не виходило, – зітхнула дівчина.

Діма ніжно подивився на неї:

– Не бачу жодних перешкод, аби це зробити зараз.

– Ура! – сплеснула в долоні Іра.

Вони перейшли на той бік озера і попрямували до причалу.

– Ми працюємо до восьмої, – попередив чоловік на прокаті.

– Та ми встигнемо. Більше години у нас, – відповів Діма.

– Дивіться, не наштовхуйтесь на айсберги.

– Айсберги? – перепитав Діма. – Що ви під цим розумієте?

– Та я про повалені дерева у воді.

– А-а-а, то ви про це! – засміявся Діма. – Авжеж, ми будемо пильнувати.

– Приємного плавання!

– Дякуємо, – відповіла Іра.

Над піщаним пляжем уже нависала тінь від дерев, а озеро усе ще купалося в золоті сонячних променів. Іра з Дімою неквапно крутили педалі, і катамаран неспішно розсікав золоті хвилі, змушуючи воду пахтіти ще більш потужно. Гущавина берега озивалася солов’їними трелями. Хлопець з дівчиною подеколи зупинялись і слухали ці чарівливі мелодії.

Діма часто заповнював миті милування якимись розповідями зі свого минулого.

– Я б хотіла, щоб ти помовчав трішки.

– Помовчав? Я тобі заважаю?

– Трішки так, – відповіла Іра і відвернулась у бік лісової гущавини, звідки долинали солодкі пташині голоси.

Діма насупився:

– Я думав, ми тут разом, аби ділитися одне з одним усім. А ти не хочеш, щоб я тобі щось розповідав…

– Дім, просто не зараз. Просто хочеться помилуватися, а не слухати про твоє минуле. Буде інший час.

Але Діма насупився ще більше. Він понуро мовчав. Іра вже теж більше не відчувала насолоди від цієї водної прогулянки – якась прохолодна тінь вкрила її серце.

Вони мовчки допливли до причалу. Ішли через лісову гущавину у бік трамвайної зупинки.

Вони сіли на лавці і чекали на трамвай.

– Я думав, ми зустрілися, щоб нарешті не бути самотніми, щоб могти ділитися своїми переживаннями одне з одним, – виплеснув нарешті свій біль Діма.

– Так, – погодилась Іра. – Але іноді краще помовчати. Ти часом говориш забагато.

– Забагато? – з образою перепитав Діма.

– Так.

– Але ти цього не казала раніше… Невже між нами встановлені якісь ліміти для розмов?

– Ой, ну, і навіщо ти все перекручуєш? – роздратовано поглянула на нього Іра.

Діма розгублено мовчав. Він уже не знав, що сказати, аби дівчина на нього не гнівалась.

Вони мовчки сиділи, не розуміючи, що раптом між ними сталося. Досі їхнє спілкування було гармонійним і злагодженим. А тут усе виходило наче звучання розстроєної гітари.

До зупинки під’їхав трамвай. Діма встав, Іра продовжувала сидіти.

– Іро, ти що не їдеш? Пізно вже.

– Ні, їдь сам. Мені треба побути одній. Подумати.

– Я тебе не залишу.

– Їдь уже! – роздратовано сказала Іра. – Ти останнім часом стаєш усе зануднішим.

Діма з болем подивився на дівчину і зайшов у трамвай. Двері зачинилися, і трамвай загуркотів колією, поволі утопаючи в зелені трав і дерев.

Іра почувалась розчавленою. Вона сама не розуміла своєї поведінки. Як її міг дратувати Діма – її Діма? Вона ж сама стільки разів зіштовхувалась з людьми, які дратувалися нею. І це було так боляче. А тепер вона поводилась так само відносно найкращого у світі хлопця.

Іра просиділа на зупинці близько години. Вона була немовби в якомусь заціпенінні. Аж нарешті схаменулася: сонце давно сіло, і навколо все більше густішали сутінки. Іра зазирнула у смартфон, аби перевірити розклад руху трамваїв: ще мало бути два трамваї. Але їх усе не було. І людей довкола теж не було. Тим більш несподіваним і лякливим був для неї голос жінки, що проходила повз:

– Трамваїв сьогодні вже не буде. Там дерево в лісі на колії впало, перекрило рух. Напевно, вже зранку будуть його піднімати.

Сказала на ходу і, не чекаючи відповіді, пішла геть.

Іра розгублено дивилась їй услід. Вона роззирнулася – ні машин, ні автобусів, ні людей. І ще наче не дуже пізно – десята.

«Що ж робити?» – думала дівчина. На таксі грошей у неї не було. Вирішила подзвонити Дімі. Але заряду вистачило лише набрати його номер – навіть виклик не пішов.

– От халепа, – знервовано прошепотіла вона. – Що ж тепер робити?

У будь-якому разі лишатися на зупинці було безпечніше, ніж блукати по Пущі. А раптом ще якась автівка буде їхати?

Минула година. За нею – друга. Іра загубилася у часі – смартфон уже не вмикався. Вона сиділа під сяйвом ліхтарів і слухала щебетання пташок. Повітря було теплим і запашним. Дівчина розгублено чекала – сама не знаючи чого.

Опівночі гущавину освітили фари – на колії з’явився трамвай. Він їхав повільно, наближаючись до зупинки. Іра з надією підвелася: отже, все-таки дерево з колій забрали, і вона таки потрапить сьогодні додому.