Нічний тигидик.

 — Хей, Сань. Я чув про.  Коротше… прийми мої співчуття! — Тарас зніяковіло потиснув мені руку. — І якщо буде потрібна допомога, тільки скажи, гаразд?
    — Звичайно. Дякую тобі за підтримку.
    Попрощавшись зі своїм другом і колегою по роботі, я попрямував до парку – прогулятися. На руках уся зарплата за місяць і навіть довгоочікувана відпустка, чому ж я тоді не усміхався на всі 32? Можливо, тому, що увесь цей час я маю займатися похованням своїх батьків, дізнаватися про причини їхньої смерті й при цьому ще давати раду своїм проблемам, яких і так до біса багато… Я підійшов до дерева і ударив по ньому кілька разів з усієї сили. Підняв руку. Шкіра на кісточках стерлася і почервоніла від крові. Кілька скалок залишилися стирчати зі шкіри між пальцями. Вирішив не діставати. Віддихавшись, пішов стежкою далі. Мені пригадалося сказане поліцією: «У квартирі гармидер, слідів зламу немає. Сусіди не помічали нічого критичного в їхній поведінці чи стані. Причина смерті — тотальне виснаження організму». Я хмикнув, недовірливо похитавши головою. Мені важко вірилося у збіг чи лиху долю. Я став на місці, ще раз глянувши на кулак. Пальці погано розгиналися через набряк. Я витяг скалки, відкинувши їх. ‘Нічого… Знову нічого.’ — подумав я про себе. Підвів голову, глянувши на небо. Думаю, кожен охарактеризував би його по‑своєму, але якби хтось запитав мене зараз, я б просто відповів: ‘небо як небо, сіре як і все інше...’ Опустив голову. Глянув у бік невеликого озера, що знаходилося неподалік. Вирішив пройтися туди. 
    Неділя, вихідний день. По парку гуляло безліч людей, що радісно і весело проводили час під теплими променями сонця. Легкий вітерець колихав зелене листя дерев, спів пташок втілював гармонію, а квіти на клумбах створювали подобу живих картин. Один «Я» не вписувався у цей яскравий, насичений життям пейзаж. Мов темна пляма, що випадково потрапила на полотно митця, я відчував, що псую це місце своєю присутністю. Сівши на лаві навпроти озера, я підпер підборіддя зчепленими руками, спостерігаючи за тихим ковзанням каченят по воді. Деякі спогади виринули з підсвідомості. Я пригадав, як у дитинстві просто на цьому самому місці годував з мамою качок, а потім як ми… 
    Не знаю, як довго мій погляд був прикутий до цієї сцени. Я просто дивився і міркував, замкнений у спогадах на довгий час.
***
    — Як так… Вже вечір?» — вигукнув я оторопівши.
    Глянув на годинник і хутко підвівся. Я ще встигав до ветеринарної клініки, тож, більше не гаючи часу, попрямував туди. 
***
    — Вітаю, я за Нуаром. Кіт такий чорний, — промовив я підійшовши до рецепції.
    — Доброго вечора. Я рада повідомити, що з вашим котиком усе гаразд! Ранки зашиті й перебинтовані, тож можете не хвилюватися. У нього фантастична генетика, — усміхнулася вона.
    — Радий чути.
    — Зачекайте хвилинку, я покличу лікаря, і він усе роз'яснить детальніше. 
    — Угу.
    Вже за хвилину до мене вийшов чоловік у білому халаті. Він повідомив мені всі основні моменти й нюанси на наступні пару тижнів і дав рекомендаційний листок. Я придбав у них на місці все необхідне, включно з кормом. Потім ми поклали ще доволі кволого Нуара в переноску, і я пішов з ним додому.
    — Ну от ми й на місці! — сказав я, зайшовши до квартири. — Знаю, треба час на освоєння, але, думаю, ти впораєшся. 
    Поставивши переноску на підлогу, я випустив Нуара, який одразу  попрямував у бік своєї лежанки, обнюхав її й повільно забрався на неї, лягаючи відпочивати. Я своєю чергою зайнявся звичайними хатніми справами, а також підготував туалет та корм для Нуара. Радий тому факту, що хоча б з ним ситуація прояснилась, я плюхнувся на ліжко, і через деякий час провалився у сон.
***
    Як завжди, прокинувшись вранці, я відчув дику втому, ніби й не спав взагалі. Але був ранок і треба було займатися нагальними питаннями. З боку кухні мені почулися хрускіт і щось схоже на шурхотіння. Я стривожено підвівся й обережним кроком попрямував туди. Виглянувши за з-за одвірка, побачив Нуара, що хрумтів біля миски.
    — Ах, це ти! А я вже… Я й забув спросоння.  Ну, як воно?
    Нуар мляво перевів на мене погляд. Апатія і байдужість так і читалися в його очах. Через мить він повернувся до миски.
    — Розумію...
    Я вирішив поки не турбувати його. Тож, зібравшись, поїхав займатися справами. Декілька днів я тільки й робив, що з ранку до вечора вирішував різні питання після смерті батьків. А повертаючись додому, був ледь спроможний стояти на ногах. 
***
    Настав вечір середи, на цей день залишалося зробити ще одне — завітати до моргу… Чергова зустріч із батьками, вірніше з їхніми порожніми оболонками. Я мав би впасти у відчай, розгніватися чи хоча б пустити сльозу, але як завжди: ‘Нічого’. Проте я все одно вдав роль розбитої людини, поки говорив із лікарями, а опісля присів у холі очікувати на документи. Мені пригадався той день, останній день, коли зустрічався з батьками… 
‘Ех… стільки років минуло… Після тієї сварки ми більше ні разу не говорили…’ — думав я про себе.
    — Не проти, якщо присяду поруч?
    — Мм..? — я випірнув зі спогадів, почувши голос і помітив чоловіка в білому халаті. — А, так, звичайно, сідайте. Невже так швидко оформили документи? Думав, це надовго...
    Він посміхнувся, сідаючи поряд.
    — Ну, тут ви недалекі від правди, це не швидка процедура, — на мить він зробив паузу, — я… краєм вуха чув про вашу ситуацію. Мої співчуття… Якщо ви захочете поговорити про що завгодно, я з радістю складу вам компанію. 
    — А ви лікар???
    — Психіатр. Тільки не лякайтеся… 
    — Лякатися? З чого б це? — відмахнувся я. — Схоже, ви на іншу реакцію очікували?
    — Ну, хіба що трішки, — іронічно посміхнувся він.
    — Не хвилюйтеся, у мене немає травматичного відчуття після втрати, чи як ви там це називаєте, хіба що тільки зі сном. Давно хотів звернутися, але дійти ніяк не міг, розумієте?
    — Звичайно. Радо допоможу вам. 
    Я описав лікарю симптоми, а він, спокійно вислухавши мене, сходив до свого кабінету і повернувся з двома аркушами (рекомендацією та рецептом). Прийняти від мене гроші за консультацію він відмовився, посилаючись на неофіційність прийому. Потиснувши руки, ми попрощалися. Я пошкодував, що раніше не звернувся до нього. 
***
    Через годину мене нарешті покликали, і я отримав документи на руки. Повернувшись додому і помітивши Нуара, який лежав, згорнувшись клубочком на своїй лежанці, я нарешті пригадав, що мав щодня відносити його на перев’язку. ‘Трясця! Взагалі про тебе забув.’ — скрушно вилаявся я про себе. На щастя, був не надто пізній час, тож  мали встигнути. Без жодних скарг він спокійно сів у переноску, і ми побігли до ветеринарної клініки. 
***
    Дивовижний стан Нуара шокував усіх! Адже коли пов’язки зняли, слідів від ран не змогли навіть знайти. Вони стягнулися і загоїлися так, ніби минув цілий місяць. Це було за межею розуміння, особливо враховуючи його вік! Щоб у двадцять років мати таку регенерацію… це було нечувано! Знімаючи шви, Нуар і оком не змигнув, а лише мовчки оглядав нас, ніби скануючи з ніг до голови. Залишивши в замішанні ветеринарів, ми після всіх процедур попрямували додому. Я випустив Нуара у квартирі і вирішив поспостерігати за ним. На якийсь час я навіть забув про свої проблеми, просто дивлячись на те, як він досліджував усю квартиру. Нарешті, перед тим як лягати спати, я взяв до рук медикаменти, прописані лікарем. Усередині банки лежали товсті капсули з білим порошком. Я підніс її до рота і, струснувши, вхопив губами одну з них, запивши водою. Десь за двадцять хвилин мене почало хилити до сну.
    «Бам… бам…»
    Я здригнувся, прокинувшись, і увімкнув світло. Речі були розкидані усюди. Злісне шипіння долинало з боку кухні. Я кинувся туди й побачив Нуара, що сичав у бік порожньої стіни… звичайної, бісової стіни!
    — Довбаний кіт, що ти тут утнув? Якого дідька ти розкидав посуд, а? Геть звідси!!!
    Нуар перестав шипіти, повільно перевівши погляд на мене. Облизнувшись, він покірно пішов у бік своєї лежанки, де і приліг. Проте він не заснув, його широко відчинені зіниці продовжували оглядати все навкруги.
    — Схоже, це і були ваші славетні «тигидики», так? Може, тому я ніколи не хотів мати кота… Сподіваюся, більше не буде ніяких сюрпризів, а?! — гримнув я в його бік перед тим, як лягти на ліжко і повернутися до сну.
***
    Наступного разу прокинувся я вже під звук будильника і вперше за доволі довгий час відчув себе не так паскудно, як завжди. Ніби сил стало трішки більше, ніж зазвичай. Схоже, таблетки таки допомогли. Я знову поїхав у справах, проте цей день видався аж занадто довгим. Довшим, ніж очікувалося… Я повернувся додому ближче до опівночі, ледь пересуваючи ноги. Від того заряду бадьорості, який відчув зранку, не залишилося й сліду.
    — Тільки не здумай щось утнути, котяро… почув? — буркнув я, лягаючи в ліжко. 
    Щось кольнуло під боком. Провів там рукою й витягнув банку з капсулами. Проковтнувши ліки, через мить я заснув.
***
    «Гуркіт, тріск, шипіння».
    Я дико вилаявся про себе, отямившись від сну. За звичкою насамперед клацнув вимикач на лампі, але він не спрацював… Невже пробки вибило? Я повернувся і… ВІДСКОЧИВ ЯК ОШПАРЕНИЙ ВІД ЛІЖКА!!! Пролетівши пару метрів, я ніби врізався в невидиму стіну. Таємнича сила не давала мені можливості рухатися далі. Перевів погляд на ліжко. На ньому лежало тіло… ‘Моє тіло!!! Як це взагалі можливо?’ Глянув на свої руки й остовпів… Я міг бачити крізь них, крізь усе своє тіло… Гарчання з шипінням, які швидко наростали позаду, змусили мене повернутися. Не встиг я це зробити, як темний, мов сама ніч кіт стрибнув і пролетів прямо крізь мій живіт. Два яскраво-синіх залишкових сяйва прямували слідом за ним. Він вчепився в «щось» біля тіла на ліжку й став щосили тягнути на себе… О ‘Господи, що це таке???’ Нуар шипів крізь зуби, продовжуючи відтягувати невідому субстанцію. Вона переливалася, пульсувала і, схоже, була живою! Місячна повня освітила частину кімнати — ту, до якої прямував Нуар разом із цією гидотою. Я нарешті зміг розгледіти її, проте краще б і не бачив взагалі… Пульсації, які мені примарилися спочатку, були клацанням незліченної кількості моторошних зубастих щелеп, що плавали в цій масі, кожна з яких намагалася відкусити шматок… Я перевів погляд на своє фізичне тіло… Мені стало зле. Спробував ще раз кинутися до дверей, але невидима перепона не дала цього зробити. Кинувся в інший бік, і знову той самий результат. Мов невидимі пута, щось утримувало мене, не давало відійти від тіла далеко. Ця метушня завадила помітити рух у мій бік. Один із розірваних Нуаром шматків увесь час прямував до мене. Як тільки він підповз достатньо близько, стрибнув і не пролетівши наскрізь, міцно вчепився своїми численними щелепами в примарну плоть. Я став кричати від несамовитого болю і намагатися скинути його з себе, проте почвара навіть не помітила цих потуг, продовжуючи клацати сотнями щелеп. Мою руку ніби занурили в окріп, наповнений безліччю гострих бритв, що вирували у водокруті. Звуки боротьби стихли, а гучне гарчання заповнило кімнату. Два сині вогники блискавично розрізали пітьму, миттєво опинившись біля мене. Нуар вгризся в почвару, з’ївши її на місці. Він підвів голову і наші очі зустрілися.
    — Астрал, — не місце для людей.
    — Нуаре, ти мене розумієш? Ти можеш говорити?
    — Тільки в цьому вимірі…
    — Що це за хрінь? Як я тут опинився? Чому… — неземний, зловісний гул монстра перервав мене на півслові. Він став відділятися від фізичної оболонки, збільшуючись у розмірах.
    — Тобі час іти… — Нуар став відходити вбік, провокуючи монстра на себе.
    — Але як же ти? Як тобі допомогти?
    — Тут ніяк. Я буду стримувати, проте позбутися його здатен лише ти!
Величезна маса направилася в бік Нуара.
    — Не дозволь йому заволодіти собою! Повертайся у тіло!!!
    Монстр кинувся на Нуара. Розпочався бій. Нуар безупинно переміщувався, шматуючи монстра й продовжуючи відводити його якомога далі. Це був мій шанс. Я підбіг і стрибнув у своє тіло, почувши наостанок ледь чутні слова Нуара:
    — Якби ж ти приїхав до них раніше…
***
    — Ох… — важко простогнав я, намагаючись розплющити очі.
Торкнувся до обличчя й відчув сильну набряклість. А очі, настільки закисли, що я не зміг їх відкрити, поки не зірвав кірку. Голова боліла й сильно паморочилася. Спробував підвестися… Десь із третьої спроби, затерпле тіло стало рухатися, повільно переводячи мене в сидяче положення. Крізь пелену перед очима я помітив банку. Підняв її, покрутивши в руках.
    — Та щоб мене… — я заціпенів від шоку, прикривши рота рукою.
    Вона була наполовину порожня. Глянув у смартфон і здивувався не менше: я проспав цілих три дні поспіль. Схоже, сон був занадто глибоким, глибшим, ніж мав би бути. Підвівшись, я нарешті оглянув кімнату, побачивши тотальний колапс і безлад у квартирі. Глянувши у бік лежанки, помітив Нуара, який мирно спав, скрутившись калачиком. Трохи подивившись на нього, я зітхнув і поплентався на кухню заварити кави. Там мене зустрів не менший безлад, на який я просто махнув рукою, відчувши різкий біль на мить. Вилаявся, заварив каву й сів за стіл. Деякий час я намагався пригадати свій сон, але так нічого в голову і не прийшло. Нахилився, поклавши голову на руки. Дике виснаження відчувалося в усьому тілі, хоча я тільки те й робив, що спав. Підвівши голову, я побачив Нуара за десять сантиметрів від себе.
    — Аааахх… Капець, ти тихий. — перелякався я від несподіваної появи Нуара. — От скажи, ну чого тобі не спиться? Навіщо треба щоночі так гасати? —обвів рукою кухню. — Тебе би Руйнівником, чи Армагедоном назвати, а не… Ну, чого мовчиш? 
    Він плавно підійшов до мене і став обтиратися головою об підборіддя, почавши муркотіти, мов трактор, а за деякий час — приліг на стіл. Незважаючи на весь безлад і розруху, я не відчув гніву, а скоріше щось нове і дивне, враховуючи ситуацію – полегшення.
    — Стіл взалі‑то не для котів, знаєш?! Не був би я такий зморений, то вже…
Я іронічно усміхнувся з себе, мотнувши головою. Підвівши до нього руку, став повільно погладжувати Нуара вздовж усього тіла, відчуваючи, як вузол всередині мене слабшає. Він повернувся і глянув мені в очі.
    — Ей, Нуаре, а я й не помічав, що в тебе сині очі. Чи, може, це просто відсвічує так…