Розділ 58

Дарина вийшла на зустріч Антону і Каті, коли ті під’їхали до двору на авто. Брюнетка була на вигляд блідою, а її волосся спадало на плечі недбалими пасмами. Схоже Дарина нещодавно тільки проснулась і ще не встигла перевдягнутися з піжами у повсякденний одяг.

Антон з Катею переглянулись.

- Ти тепер живеш у матері? – Катя окинула поглядом будинок.

- Деякий час так, я поживу у неї, доки в моєму будинку робиться ремонт, - монотонно пробубоніла Дарина і обійнявши себе руками потерла плечі.

Катя зітхнула та нерішуче поглянула на Антона. Від Дарини це не приховалося.

- Вам щось потрібно, так? – Ліниво підняла брови брюнетка.

Антон почухавши потилицю мовив:

- Потрібно діяти. Ми більше не можемо гаяти часу.

- Ахх… Точно. Я вже й забула про це, - зітхнула Дарина. – А може ми взагалі нічого робити не станемо? Дивись все й обійдеться, само собою вирішиться.

- Дарино, - Антон підступив на крок до неї і заговорив на пів тону тихіше, - На пістолеті твої відбитки, копи зовсім скоро це зрозуміють, якщо вже не зрозуміли. Ми повинні бути на крок попереду.

- Так, я знаю, - шикнула на нього вона і заозиралася навкруги. – Коли?

- Чим швидше, тим краще, - мовив він.

- Антоне, «коли»? – З натиском перепитала вона.

Катерина тряхнула волоссям і дала відповідь замість нього:

- Завтра!

Антон з Дариною поглянули на неї.

- Що? – Невизначено потиснула плечами руда. – Я не жартую.

Дарина згідно хитнула головою.

- Так навіть краще. Давайте вже покінчимо з цим безладом. Я тільки одного боюся… А якщо наш план не спрацює?

Антон нахмурився.

- Я впевнений, що у нас все вийде. В будь-якому випадку, у нас є запасний план під назвою «Артем», якщо нічого не спрацює, то на сцену виходить він. Так що, ми обов’язково здобудемо перемогу.

***

Максим піймав Стаса, коли той зайшов до кабінету Ярослава. Самого Ярослава вдома не було, що полегшувало Максиму задачу.

- Я тут дещо придбав, одну річ. Оціниш? – Максим з пласкою коробкою в руках, став перед столом за котрим сидів Стас і пильно поглянув на брата.

- Давай тільки швидше, у мене багато справ сьогодні, - не звертаючи уваги на молодшого брата, Стас перебирав документи на столі.

На якусь мить Максим завагався і Стас сидячи в тій же позі, підняв погляд на брата.

- Так, звичайно, - нервово смикнувся Макс і рішуче підійшов до столу та протягнувши Стасу коробку, відкрив.

- Оце так, - здивовано підкинув брови Стас. – Гарна штука.

В коробці лежав пістолет, котрий тепер крутив в своїх руках Стас. Виставив вперед руки, прицілився імітуючи вистріл та натиснув на спусковий крючок.

- Вальтер П99, - Стас оцінюючи похитав головою. – Гарна штука, але трішки слабувата, як на мене. Я б вибрав або Кольт, або якщо і Вальтер, то ПП, але ніяк не П99, - усміхнено схилив голову набік він і поклав пістолет назад до коробки.

- Я поважаю твою думку. Дякую. Не буду відволікати тебе від роботи, - теж усміхнувшись, Макс закрив коробку і ступивши крок назад, покинув кабінет.

Швидко крокуючи вздовж коридору, Максим зупинився біля кімнати Стаса, оглянувся назад і штовхнувши двері, увійшов до середини, щільно прикривши їх за собою.

***

Наступний день бив по нервовій системі максимально жорстоко. Дарина, Катя, Таня, Антон, Дмитро та Максим стояли напроти поліцейського відділку, збираючись з силами щоб увійти в приміщення.

- Може не будемо поспішати? – Проскиглила Тетяна. – Ми ще можемо передумати і піти в зворотньому напрямку.

- Назад дороги немає, - подав голос Антон і твердою ходою пішов вперед.

- Прокляття! – Тихо вилаялася Таня дивлячись, як інші теж поспішили за ним. – Почекайте на мене! – Попросила наздоганяючи їх.

В стінах відділку було прохолодно та повно поліцейських. Всі звертали увагу на компанію, котра завалилася до приміщення. Саме зараз Дмитро відчув себе справжнім злочинцем, котрий наробив справжніх дурниць.

- Вам щось потрібно? – Звернувся до них поліцейський років 35 і впевнено пішов їм на зустріч.

Дмитро страшенно занервував та так, що кожен сантиметр його тіла почав свербіти, тому хлопець ледь стримувався щоб не почати чухатися на очах у всіх присутніх.

Антон оговтався першим, тому хитнувши головою до копа, мовив:

- Де ми можемо знайти Генадія Величко? У нас є до нього одна справа...

Поліцейський насупивши брови підозріло оглянув кожного з них. Зрозумівши, що потрібно договорити іншу частину фрази, брюнет поспіхом додав:

- Це стосовно Володимира Авраменко.

Очі копа на мить заблищали цікавістю, після чого він різко став серйозним.

- Ходімо, я покажу вам де його кабінет, - мовив він і покрокував далі по коридору.

Компанії нічого не залишалося крім того, щоб поспішити слідом за ним. Кроки в поліцейського були настільки широкими, що за ним довелося не йти, а бігти. Тетяна, як завжди, поспішала слідом остання.

- Кабінет Генадія, - коп зупинився біля коричневих дверей із золотистою табличкою. – Повідомити, що ви прийшли, чи ви самі з цим впораєтеся? – Помітивши, що друзі явно нервують, запитав він.

- Напевне, краще буде… - Тільки-но відкрила рота Катя, як двері кабінету відчинилися і на порозі з’явився Величко власною персоною. – Ой, - лише й змогла вимовити руда.

- Що тут відбувається? – Грізно запитав Величко, зиркаючи на компанію.

Поліцейський звернувся до Генадія:

- Ці молоді люди стверджують, що прийшли поговорити з вами про Авраменка.

Величко трохи пом’якшився в обличчі.

- Справді? Ви всі? – Перепитав він, вказуючи на товаришів рукою.

- Саме так, - збираючись з духом, виступила вперед Дарина.

Величко деякий час свердлив її поглядом, уважно вивчаючи кожну рису обличчя, а потім перевів погляд на Антона.

- Я не можу слухати всіх скопом. До кабінету будете заходити по черзі.