Розділ 39

Дощ почав знову сильніше накрапати, Катерина спостерігала за краплинами, що потрапляли на лобове скло.

- ...Я відразу поїхав за ними, а коли Дарина побігла в ліс…

- Ти також поквапився слідом за нею, - закінчила за нього Катя. – Так, я зрозуміла. Але, що трапилось в лісі?

Антон поглянув у вікно зі своєї сторони і міцно стиснув щелепи.

- Я наздогнав їх… Але біда не приходить одна.

- Що ти маєш на увазі?

- Я говорю про Володимира Авраменко, - тихо мовив він.

- Що? – Вирячила очі Катя. – Третім був Авраменко? – Шок і подив змішалися в її виразі обличчя одночасно, Катя не повірила в свою здогадку.

- Та ні, - якось роздратовано відказав брюнет, крутнувши головою. – Я не знав того хлопця, він ніколи раніше не перетинався зі мною.

Катя зітхнула з полегшенням.

- Фух, це добре. Я вже було вирішила, що Бутенки втягли у ці справи ще й Авраменка.

- Авраменко слідкував за мною доволі довгий час. Тому в лісі він опинився не випадково – прийшов по моїх слідах. Він хотів забрати нас трьох у відділок але доля вирішила інакше…

- Значить Авраменко простежив за тобою і втрутився… Оце так! – Підняла брови Катя. – Почекай! Якщо Володимир прийшов в ліс слідом за тобою, то де ж він? Забрав того хлопця і повіз його у відділок?

Антон завагавшись, міцніше стиснув пальцями кермо.

- Ні. Володимир Авраменко ще й досі знаходиться в лісі… Як і незнайомець, котрий повинен був вбити Дарину за наказом Ярослава.

Катя розгубилася зовсім.

- Тепер я взагалі нічого не розумію, - тряхнула вона волоссям. – Він хотів забрати вас всіх але потім передумав і відпустив тільки тебе й Дарину? Якщо так, то навіщо вам знову повертатися до лісу?

- Тому що Авраменко і той незнайомець лежать посеред лісу мертвими, - зовсім тихо подав він голос, а Катерина роззявивши рота, завмерла. Вона довго свердлила брюнета поглядом не знаючи вірити йому чи ні.

Нарешті дівчина ковтнула і тихо запитала:

- Це що, жарт?

- Схоже, що я жартую? – Він серйозно поглянув на неї і Катя зрозуміла, що жартами тут і не пахне.

- Ти вбив їх? – Напружено запитала, відчуття такту зовсім покинуло її.

- Незнайомець вбив Авраменка, а потім хотів застрелити мене. Я не відреагував блискавично, Дарина вчасно втрутилася… Далі я не вагався… Тепер тобі все зрозуміло? Ми повинні позбутися від тіл, доки їх хтось не знайшов, потрібна лише лопата і діло з кінцем.

Очі Каті нагадували великі чайні блюдця, вона нервово відкинулась на спинку сидіння.

- І що тоді? Вбивство поліцейського – це дуже серйозно, будуть великі проблеми. Добре, що його вбив не ти.

- Але я вбив того хлопця, цього абсолютно достатньо щоб сісти за грати надовго, а враховуючи моє минуле – мені можуть і довічне подарувати. Ніхто навіть розбиратися не стане, вбивство Авраменка спокійно повісять на мене.

- Без доказів тобі нічого не загрожує.

- Тому я повинен замести всі сліди. Тіла не повинні знайти.

- Аби не ти, Дарина скоріше за все вже була б…

- Мертвою? Так, - спокійно підтвердив він її здогадку.

Катя мовчки дивилася в бокове вікно, її вже нічим не можна було вразити настільки щоб вона перелякалася навіки. В її житті сталося багато подій, котрі назавжди залишили слід в душі дівчини. Тепер вона відчувала себе фарфоровою лялькою, котру саме цієї миті лишили всіх емоцій разом, здавалося, що всі відчуття зникли одночасно зі словами Антона.

- Про що ти зараз думаєш? – Питання Антона повернуло її назад до цього світу.

Катя відсторонено поглянула на нього.

- В яку саме мить моє життя зробило різкий кульбіт і перевернуло все на 180 градусів. Можливо десь я допустила помилку і тепер доля наказує мене. Можеш розізлитися на мене але я думаю, що все пішло шкереберть саме із твоєю появою. От про що я думаю в цей момент.

- Ти жалкуєш про нашу зустріч, - констатував брюнет.

- Я не знаю, що на це відповісти. Якщо скажу, що жалкую – значить збрешу тобі. Я правда не знаю. Мене завжди притягувала твоя внутрішня пітьма. Я розуміла, що краще було б триматися від тебе подалі але не могла протистояти твоїм чарам. Ти і твоя темрява полонили мене назавжди. Тому, як би я не противилася тобі, а мене все рівно до тебе тягне.

- Знаєш… Я відчуваю те саме. Але в тобі немає пітьми, в тобі є світло, саме воно тягне мене до тебе, як метелика вночі на яскраве світло лампи. Але ти все робиш для того щоб я обпікся твоїм світлом і залишив тебе в спокої. Що змінилося Катю? За час моєї відсутності ти стала іншою. Вся справа у Стасові, я правильно розумію?

- Стас не змінив мене, я просто втомилася чекати але, як на зло, саме в момент початку моєї втоми, ти знову увірвався в моє життя.

- Ти не дочекалася зовсім трішки, - підвів риску брюнет.

- Так і є, - підтвердила Катя і нахмурилася.

- Ніколи не пізно все повернути. Я готовий простити тобі все, навіть відносини зі Стасом, - серйозно мовив він і поглянув на неї.

- Мені потрібно більше часу на роздуми, вибач.

- Не вибачайся, все добре.

Автомобіль Антона зупинився біля двоповерхового будинку і Катя вийшла з машини слідом за брюнетом. Він рішуче крокував до хвіртки.

- Ти тут живеш? – Запитала, розглядаючи дворище, коли опинилася по іншу сторону паркану.

- Так, це мій будинок.

- Тепер я знаю де ти живеш, якщо ти дійсно говориш правду і це справді твій дім. Я ще й досі пам’ятаю ту квартиру куди ти мене приводив, - розсміялася вона.

Антон кинув на неї винний погляд.

- Вибач. Я не знаю, що тоді було у мене в планах, я взагалі не планував…

- Не планував довго зустрічатися зі мною, бо збирався вбити мене? – Усміхнено закінчила.

Антон теж не стримав усмішку.

- Господи, звучить просто жахливо. Невже я дійсно збирався зробити таке з тобою? Жах просто! Ти говориш мені про це, а я не вірю.

- Збирався, збирався. Не смій тепер говорити, що тобі жаль. В той момент ти не думав про це.